Коли ви читатимете ці рядки, все, можливо, вже закінчиться. Поки що я, надихавшись газом біля готелю "Дніпро", дістався до комп'ютера і писатиму про те, що чув і бачив. Чув я вибухи і вигуки з обох сторін. Бачив, як йде в атаку "Беркут" і як втікають від нього мирні загалом люди. Бачив, як ці люди повертались на Майдан і віддихавшись, знову поверталися назад. У всіх в очах два головних почуття — страх і воля.
Коли ви читатимете ці рядки, все, можливо, вже закінчиться. Поки що я, надихавшись газом біля готелю "Дніпро", дістався до комп'ютера і писатиму про те, що чув і бачив. Чув я вибухи і вигуки з обох сторін. Бачив, як йде в атаку "Беркут" і як втікають від нього мирні загалом люди. Бачив, як ці люди повертались на Майдан і віддихавшись, знову поверталися назад. У всіх в очах два головних почуття — страх і воля. Страшно, коли на тебе йдуть загони озброєних та навчених військових. І в той же час відчувається воля не підкорятися. Люди різного віку у смішних загалом обладунках із палицями навряд чи зможуть встояти. Але ніхто не йде назад, поки є така можливість. Саме тепер вирішується, яка насправді дистанція між вигуками "геть" і готовністю підставити свою голову під кулі. Не можна засуджувати людський страх перед зброєю. І не можна не захоплюватися сміливістю простих людей. У кожного з нас є межа, через яку ми не можемо переступити. Скільки насправді є в нас людей, які готові ризикувати життям заради свободи? Скільки насправді є цинізму у влади, яка пішла проти народу? Все це ви, напевно, вже знаєте. І як би це все не закінчилося, так, як було до того, вже не буде ніколи. Як буде? Залежить від нас. Минув час мирних виступів, на які не зважає влада. Настає новий час. Який? Хочеться вірити, що кращий. Даруйте, що так коротко. Наступного разу напишу більше.
