Є в Києві вулиця Інститутська, нижню частину якої, що прилягає до Майдану Незалежності, якось миттєво, буквально за кілька хвилин після того, як у лютому 2014 там загинули люди, назвали «Алеєю Небесної Сотні». З тих часів по цій частині вулиці не їздить транспорт.
І це нормально — люди до цього звикли. Аж раптом одна з бетонних «клумб», якою відгороджено виїзд на «Алею» з боку Хрещатика, відсунулася і по вулиці, яку оголосили меморіалом, почали їздити автомобілі. Не всі, а окремі. Побачивши це, я підійшов до поліцейських, які грілися поряд у комфортному японському авто. Ті сказали, що нічого не можуть вдіяти — у водіїв авто, що гасають «Алеєю Небесної Сотні», є «спецталони». Ну що вам після цього сказати? Знаю точно, що жодної потреби їздити саме там, економлячи кількасот метрів і кілька хвилин, у тих авто, які я бачив, причин не було. У водіїв цих машин було інше — бажання будь що показати, що вони «особливі» і їм можна те, чого не можна іншим. Яким саме чином показати — немає значення. Аби лише відчути себе такими, яким можна все! І зрозумів я, що заради цього вони, власне, і живуть. Бо сенс їхнього життя — не бути «лохом», тобто не виконувати елементарних правил, які мають бути однаковими для всіх. І таких серед нас, на жаль, мільйони. Вони починаються з тих, хто перебігає вулицю на червоне світло. Не тому перебігає, що поспішає, а тому, що хоче показати, що він не «лох», аби стояти на червоне і йти на зелене. І зупинити цього «не лоха» може лише такий самий «не лох», який переїде його на переході, теж не бажаючи гальмувати на червоний. Звісно, мільйони «не лохів» за собою цього не бачать — у всьому іншому вони ніби нормальні. Підкоряються існуючим правилам або зі страху, або із совісті. Щоб піти вище, їм слід або нічого не боятися, або остаточно втратити совість. На жаль, у нас нагорі завжди чомусь опиняються другі. Ті самі, що амстердамами гуляють у вільний від генпрокурорства час. Про совість вони згадують лише коли припече, коли прищемлять їх такі ж самі, не обтяжені відсутністю совісті. Тоді вони усі одночасно перетворюються із здорових та процвітаючих на хворих та помираючих. А потім міняються місцями. Що для них пам'ять про «лохів», які загинули на Інститутській, поки вони домовлялися як поділити владу і гроші? Для них навіть шик особливий — проїхатись по тій пам'яті на чорному авто із тонованими вікнами. Проїхатись швидко, аби не помітили ті, хто не має страху, але має совість. Останнім часом помічаю, що наша владна сволота чомусь вирішила, що їм вже можна все. Досить лише виписати собі «спецталони». Дарма вони так. Коли настане час відповідати, а цей час таки настане, ніякий талон їм не допоможе. Тому що талонів на совість не буває. Совість, на відміну від наших нинішніх зверхників, не продається. Вони, щоправда, про це не здогадуються. Бо не мають совісті — самі лише «спецталони».
