У житті кожної людини має бути бодай одна перемога. Яка завгодно, але перемога — навіть над самим собою.
Така перемога надає життю сенс, бажання жити далі. Якщо такої перемоги у людини не було, вона не живе, а просто біологічно існує, перетравлюючи харчі та вкорочуючи собі віку горілкою, наркотиками чи регулярним перегляданням телевізійного «кварталу». Те ж саме стосується і народів, у яких теж має бути перемога, якою можна було би пишатися, яка надавала б народові сенс жити далі, бути самим собою. Якщо ж ця перемога не десь далеко в історії, а досягнута тут і зараз, причому за твоєї особистої участі — це щастя, заради якого справді варто жити. Вірмени минулого тижня вийшли на вулиці своєї столиці й мирним масовим протестом повалили уряд. Уряд, у якого були військо, поліція, вірменський різновид «беркуту», засоби масової інформації і все інше, програв народу, який сказав своє слово. І люди, які своєю раптовою єдністю перемогли, пережили, як на мене, найщасливіші дні свого життя, про які потім розповідатимуть дітям та онукам, про які колись знімуть фільми та напишуть книжки. Українські «аналітики», замість того щоб радіти за вірменський народ, почали дружно скиглити про те, що вірменська мирна революція не спрямована проти Росії, а значить, нічого не варта. Ну що сказати про цих, перепрошую, «політологів», які, відійшовши від телекамер, розмовляють між собою російською? У вірмен цих проблем немає і ніколи не було. У вірмен була культура і писемність ще тоді, коли наші предки жили по лісах дикунами. Вірмени пережили кілька тисяч років нападів та загарбань і зберегли свою мову та культуру. Вірмени пережили геноцид і ніколи цього не забували, на відміну від нас, які почали говорити про голодомор лише тоді, коли стало можна. І не нам, безбатченкам, вказувати їм як жити, з ким дружити і проти кого воювати. Вони нині запросто скинули керівника, який спробував «правити вічно», і тим змусили себе поважати. Поважати насамперед самі себе. На жаль, справжнє щастя великим не буває. За перемогою настають будні, які майже все повертають на свої місця. У вірмен, як і у нас чотири роки тому, до влади після народної перемоги прийдуть цинічні пройдисвіти, які будуть нічим не кращі за своїх попередників. Але вони вже не будуть такими нахабними. Бо знають, що може народ, коли розгнівається. Хіба заради цього не варто було виходити на протести? Вірмени, на відміну від нас, не почали стріляти одне в одного. І це, як на мене, головне. Тож давайте радіти їхній перемозі. Тоді й нашій перемозі, що колишній, що майбутній, теж радітимемо не лише ми самі.
Микола НЕСЕНЮК.
