Вісімнадцять копійок

1310 0

Ми у соцмережах:

Вісімнадцять копійок

До семи років грошей мені батьки не давали. Навіщо — усе, що треба, є вдома, а коли хочеш чого — попроси! Все змінилося, коли я пішов до школи.

Все-таки йшов на цілий день — спочатку уроки, потім «продльонка»… Саме тоді у мене в кишенях задзвеніли перші копійки, які я міг витратити на власний розсуд. Звісно, батьки розраховували, що дитина купуватиме на видані гроші їжу у шкільній їдальні. Вони не могли знати смаку тих котлет… Тої підливи… Ну не міг я цього їсти, тому обходився коржиками та булочками з буфету. Але це не головне — головне, у мене тепер були вільні гроші, які я міг економити, збираючи по копійці на якусь іграшку, книжку чи іще що-небудь. Але з економією у мене якось не складалося, скоріше, навпаки. Отоді я і звернув увагу на хлопців, що грали на гроші у «чіку». Правила були прості — слід було збити спеціальною «бітою» стовпчик копійок, поставлених «на кон». Коли збити не вдавалося, той, чия «біта» опинялася до грошей ближче, мав за її допомогою перевернути монетки. Перевернув — твоя, не зміг — поступися іншому. Гра була цікавою, а головне — азартною: можна було виграти гроші! Як ведеться, серед нас були такі, хто грав у «чіку» краще за інших. Також цінувалися «біти», які були такими собі круглими металевими «таблетками». Вірогідно, це були якісь заготовки із заводів або численних слюсарних майстерень, яких тоді було повно. Заліза того півстоліття тому валялося довкіл скільки завгодно, не те що тепер. Але я відволікся. Отож «чіка» була цікавою грою. Був у неї лише один недолік — наші «біти» нещадно гнули монети, інколи їх навіть розплющували. Баланс моїх ігор був незначний: виграв кілька копійок — програв кілька копійок. Закінчилося все одного погожого вересневого дня. Після уроків ми з однокласником Сашком вирішили зіграти у «чіку» по п’ять копійок. Я програв і захотів відігратися. Потім іще раз, потім іще… Добре, що ми тоді ніколи не грали у борг, а у кишені я тоді мав лише вісімнадцять копійок, яких могло вистачити або на сто грам карамельок, або на буханець чорного хліба, або на морозиво, або на тістечко, або на дитячий квиток у кіно… І усе це я просто так задурно програв у дурну «чіку»!!! Не знаю, що відбулося тоді у моїй семирічній голові, але саме тоді я вирішив ніколи більше не грати на гроші та викинув свою «біту» на смітник. Не скажу, що я абсолютно дотримував надалі тої дитячої обіцянки. Бувало, що спокушався зіграти чи то у лотерею, чи то у спортлото, чи ще у щось. Та варто було мені хоча б щось програти, перед очима одразу з’являлись оті вісімнадцять копійок, які я програв у «чіку» однокласнику Сашкові. І я припиняв гру. У шкільні роки мені ще довго потім траплялися погнуті монетки із слідами дитячих змагань у «чіку», на які я дивився як наркоман, який раз і назавжди позбавився згубної залежності. Не знаю, від скількох саме дурниць застерегли мене у житті оті самі вісімнадцять копійок, а дурниць таких я міг би наробити чимало… На жаль, діти давно вже не грають у ту нашу «чіку». Це не означає, що вони не грають у щось інше і так само не програють батьківські гроші, які мали б витратити на обід чи цукерки. Ще й як грають, і не лише діти! І у кожного рано чи пізно настає той самий момент «вісімнадцяти копійок», після якого розумієш, що нічого у житті не можна просто так виграти — працювати треба. Це я для тих, хто свої вісімнадцять копійок ще не програв.

Микола НЕСЕНЮК.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також