У мене цей страх з’явився за тиждень до 24 лютого, коли президент США сказав, що точно знає, що буде війна. Це був страх незнайомого — найбільше боїшся того, чого не знаєш. Минуло вісім місяців. Тепер я знаю майже все — бачив над головою ворожу ракету, здригався від вибуху ракет і дронів.
Тепер я точно знаю, що не існує місця, яке б тебе гарантовано убезпечило від потрапляння чогось неприємного від агресора. Хіба що спуститися у столичне метро і чекати там поки закінчиться війна. Так, власне, і робили багато хто, сподіваючись, що цей жах триватиме лише кілька тижнів. А потім стало ясно, що війна триватиме довго і слід звикати жити в умовах вірогідного потрапляння чогось ворожого з повітря. Звісно, що це здоров’я не додає, але ж не можна сидіти і боятися вісім місяців поспіль! Тим більше, що місць, куди ще не потрапляли російські ракети, практично не залишилось. І в повній безпеці можна почуватися хіба що за кілометр від угорського кордону. Або за ним та іншими західними кордонами, де увесь цей час триває мирне життя, а про нашу війну нагадують лише українські прапори, яких стало дуже багато, та місця допомоги біженцям. Роздивляючись довкіл, починаєш розуміти, що більшість людей вже втомилися від страху і перейшли на новий рівень сприйняття дійсності. На цьому рівні перспектива загинути від ворожого обстрілу поступово стає поряд із перспективою померти від хвороби, потрапити під авто, отруїтися алкоголем чи постраждати у бійці із сусідом. Статистика правопорушень не дасть збрехати — ми продовжуємо вбивати самі себе набагато регулярніше, аніж це роблять агресори. І тому страх повітряної тривоги стає все більш абстрактним, і до бомбосховищ люди йдуть лише після того, коли бабахне десь поряд. Не до того, а після. Щоб потім знову звикати не боятися сирени і робити кожен свою справу. Чи означає це, що ми вже не відчуваємо страху? Зовсім ні — просто цей страх нам дуже набриднув, і ми від нього втомилися…
