Вже не перший рік, а точніше, вже четвертий пішов, як мене запитують про те, що буде далі. Не лише мене запитують — я сам теж запитав би про це, але не знаю у кого саме.
Щоденні прогнози щодо нашої неминучої перемоги чи навпаки — поразки через злочинні дії президента, уряду, міністра оборони і так далі теж не переконують. Бо прогнози ці пишуться на замовлення тих чи інших людей, які не те що не здатні мислити стратегічно, а й не бажають цього категорично. Ухопити першим побільше — єдина мета усіх наших політиків, що при владі, що в опозиції. Але від того, що на чолі нашої держави нині знаходяться далеко не наполеони, життя не зупиняється. Життя триває далі хто би нами не керував. І війна теж буде тривати далі аж до того моменту, поки не буде встановлений мир. А мир, як свідчить історія, може настати і за три дні, і за триста років. Це як пощастить. Як на мене, єдиний варіант закінчити війну — це взяти Москву. Не смійтеся, над тим, як це зробити, думають тепер найголовніші стратеги людства. Ці стратеги усвідомлюють, що сам собою московський режим не впаде. Його можна лише скинути силою. Якою саме? Звісно, що не «партизанами» чи якимось там «фронтом звільнення» у самій Росії. Тому що усі успішні «партизани» — це перевдягнуті війська, які регулярно отримують усе необхідне для ведення війни. Від зброї та пального до харчів та одягу. Саме тому усі «партизани» планети хоч в Азії, хоч в Африці, хоч в Америці, останні сімдесят років воюють виключно автоматами Калашникова та іншою зброєю радянського виробництва. Москву візьмуть не місцеві «опозиціонери», а найсучасніші війська світу, які зможуть нейтралізувати ядерну зброю, що є у розпорядження московської влади. Але не це, як на мене, буде найбільш несподіваним. Несподіваним стане склад країн-переможниць, які поділять Росію на зони впливу. Першими серед переможців будуть не американці чи британці, і не китайці чи японці, які врешті повернуть собі ті Курильські острови. І навіть не українці, які нині з Росією реально воюють. Першими будуть білоруси, казахи, таджики, вірмени та інші, які нині є вірними союзниками Москви. Тоді ми дізнаємося, що усі ці білоруси десятиліттями тільки й мріяли, як би повалити ненависну Росію. Приблизно так як нам розповідають нині колишні комсомольці про свою «боротьбу за незалежність». Нас у перших рядах переможців не буде. І це нормально. Бо для нас головне — щоб війни не було. А Москву і без нас поділять.
