Ви часом не дивитесь собі під ноги, пересуваючись людними місцями? Так, про всяк випадок, аби ні на що раптом не наступити. Або у щось не вступити. Дивитесь, напевно. Ми ще не такі горді, як наші сусіди із західних країн, які можуть сміливо дивитися уперед, посміхаючись всім перехожим, а в разі відсутності таких просто посміхаючись простору, що попереду. Хоча й сусіди під ноги дивляться. Інстинктивно. Або тоді, коли щось на землі привертає увагу периферичного зору. Коли блищить щось, наприклад, під ногами. У нас блищати стало щось занадто часто. Не те щоб дуже, але тьмяний срібно-металічний блиск на тротуарі вже нікого майже не дивує і уваги не привертає.
Ви часом не дивитесь собі під ноги, пересуваючись людними місцями? Так, про всяк випадок, аби ні на що раптом не наступити. Або у щось не вступити. Дивитесь, напевно. Ми ще не такі горді, як наші сусіди із західних країн, які можуть сміливо дивитися уперед, посміхаючись всім перехожим, а в разі відсутності таких просто посміхаючись простору, що попереду. Хоча й сусіди під ноги дивляться. Інстинктивно. Або тоді, коли щось на землі привертає увагу периферичного зору. Коли блищить щось, наприклад, під ногами. У нас блищати стало щось занадто часто. Не те щоб дуже, але тьмяний срібно-металічний блиск на тротуарі вже нікого майже не дивує і уваги не привертає. Це блищать монетки по копійці та по дві. За ними вже практично ніхто не нахиляється. А чого нахилятися? На ті дві копійки все одно нічого не купиш. Тільки руки вимажеш, якщо перед цим помив. Лише старенькі жіночки, які звикли берегти копійку, таки підбирають із землі ті копійки. Не з користі, а так, за звичкою, яка формувалася десятиліттями. В чому була мудрість колишньої влади, за якої на копійках був герб із серпом та молотом? Та влада копійку берегла. Берегла дуже простим способом: ніколи за радянської влади копійки не знецінювались. Мінялися гроші, причому не один раз. Одні купюри та монети ставали недійсними, перетворюючись на прості розмальовані папірці та металеві пластинки. Замість них вводилися інші. Але копійки залишалися. За майже сімдесят років жовті мідно-нікелеві монетки вартістю в одну, дві, три і п’ять копійок незмінно залишалися у своєму номіналі. Ніхто їх не обмінював і не скасовував. І лежали у гаманцях громадян та у касах магазинів копійки, датовані хоч 1926-м, хоч 1986-м роком. По них навіть можна було вивчати історію — кількість республік на гербі на різних монетах була різною. Якби хтось був розумним і розміняв свої гроші на копійки у двадцяті роки, він став би за п’ятдесят років багатшим у тисячу разів. Якби дожив, ясна річ. Саме тому, можливо, копійки за старої влади ніколи не лежали під ногами, їх завжди підбирали. Нова українська копійка, яка у вересні цього року відзначатиме своє десятиліття, так і не стала хоч якоюсь цінністю. Одразу після запровадження наша копійка (біла, а не жовта, як колись) була неповноцінною. На українську копійку з самого початку нічого не можна було купити. А що то за гроші, на які нічого не купиш? За десять років наша валюта офіційно знецінилась втричі. Наскільки реально, Пинзеник його знає. А копійка, виготовлена, до речі, з недешевого кольорового металу, почала викликати відразу навіть у жебраків. Тільки засмічує ця копійка наші гаманці та кишені, клопоту додає продавцям та інкасаторам. Спробуйте заплатити за будь-яку покупку монетами по копійці чи по дві. В магазині ви викличете цим тихе роздратування продавця, а на базарі вас просто пошлють із тою копійкою на... іншу, найдальшу торгову точку. Ту саму, яка знаходиться за відомою всім адресою, куди всіх посилають і куди ніхто не доходить. Саме за цією адресою і відзначатиме свій перший ювілей наша українська копійка із зображенням таких дорогих для кожного з нас національних символів. Під ногами шукайте ці символи, якщо дивитесь під ноги.
