Колись дуже давно все місто під осінь було засипане каштанами. З дерев під ноги падали колючі плоди, розколюючись і викидаючи блискучі коричневі каштанчики. Малим я весь час ці каштанчики збирав, не міг залишити таку красу під ногами на вулиці. Нам у перших класах школи навіть завдання давали. Каштани збирати і до школи приносити. Ми тоді думали, що ті назбирані нами каштани для чогось потрібні. Тепер я розумію, що все було не так. З нашою допомогою просто очищали від тих каштанів вулиці, кудись викидаючи їх потім. І дивувалася дитяча душа — чому таку красу ніяк не можна використати, ні з’їсти, ні підсмажити, ні засушити. Хіба що фігурки різні із тих каштанчиків робили за допомогою сірників.
Колись дуже давно все місто під осінь було засипане каштанами. З дерев під ноги падали колючі плоди, розколюючись і викидаючи блискучі коричневі каштанчики. Малим я весь час ці каштанчики збирав, не міг залишити таку красу під ногами на вулиці. Нам у перших класах школи навіть завдання давали. Каштани збирати і до школи приносити. Ми тоді думали, що ті назбирані нами каштани для чогось потрібні. Тепер я розумію, що все було не так. З нашою допомогою просто очищали від тих каштанів вулиці, кудись викидаючи їх потім. І дивувалася дитяча душа — чому таку красу ніяк не можна використати, ні з’їсти, ні підсмажити, ні засушити. Хіба що фігурки різні із тих каштанчиків робили за допомогою сірників. Але самі каштанчики були гарніші за всі фігурки — блискучі, свіжі, дзвінкі! Тепер все інакше. Каштани в місті, і не тільки у нас, засихають вже на початку серпня, і недозрілі плоди висять поміж засохлого листя на помертівлих гілках. Навколо кружляють тисячі комах. А ми йдемо собі чи їдемо, не зважаючи на засихаючі дерева. Майже задоволені. Бо не падає нічого під ноги. І двірникам добре, тим, що виходять підмітати вулиці після дев’ятої ранку. Роботи менше. А може, і треба так? Може, не потрібні вже нам каштани, так само, як непотрібні стали свого часу тополі, які вже майже всі у місті повирубували. Що з тих тополь та каштанів? Один клопіт і жодного зиску. То нехай собі сохнуть, а ми ще їх і довирубуємо. Насадимо щось нове або так залишимо. Може, саме щось виросте. І дітей, які до школи за тиждень підуть, ці каштанчики під ногами не відволікатимуть від вивчення нових опцій мобільних телефонів та способів пиття пива на ходу із пляшки. Лапате каштанове листя не загороджуватиме рекламних щитів із політичними обіцянками. Ну хоча б один із тих кандидатів заявив перед виборами, що врятує каштани від раптової хвороби, яка їх повсюди охопила. Не заявить. Бо каштани не голосують. Їхні плоди не можна приписати до показників урожайності, а стовбури додати до показників деревообробки. Тож не довго ще тим каштанчикам до наших ніг падати. Ще трохи — і позасихають зовсім. А може, навпаки — самі одужають, подолавши несподівану хворобу і знову ставши зеленими. Як і ми всі, сподіваючись тільки на себе і не вірячи нічиїм обіцянкам.
