Минає ще один рік нашого «тотального зубожіння» з вини «злочинної влади», яка «зрадила національні інтереси». Як і у попередні роки наша держава «у небезпеці» через те, що до влади потрапили «зрадники», «пристосуванці», «корупціонери» та інші «жиди». Ну хоча б що-небудь новеньке, таке, чого не було раніше, якийсь новий вид «нестерпних страждань пересічних українців»! Нічого нового.
Ну хоча б що-небудь новеньке, таке, чого не було раніше, якийсь новий вид «нестерпних страждань пересічних українців»! Нічого нового. Тому нове доводиться шукати самому — робота така. Йти на базар, який перетворився у нашому місті на майданчик для живого спілкування «знедолених», не захотів. Спробуй пробийся туди крізь автомобілі, на яких ці «знедолені» приїжджають, аби купити щось попоїсти на останні копійки, що залишила їм «ненажерлива влада». Але ж наше телебачення та інші засоби масової інформації не можуть брехати! Мають же десь бути оті «мільйони обманутих», яким немає на що купити гречки, без якої, як тепер ми усі знаємо, свідомий українець не може прожити й кількох годин. Особливо тепер, перед святами, коли хочеться нарешті змішати «шампанське» київського розливу із самогоном власного виробництва, запиваючи перше другим чи навпаки. Хто шукає — той знаходить. Надибав я таки тих знедолених. Щоправда, сталося це у столиці. Там, як виявилося, є кілька точок, куди щодня приїздить фургончик із гарячим харчуванням для голодних. Культурні такі дяді й тьоті в уніформі з логотипом «соціальне партнерство» роздають із тих фургонів усім охочим їжу на пластикових тарілках і дають пластикові ж ложки та виделки для цієї їжі споживання. Видовище майже як із старого американського кіно, яке показували колись в СРСР, аби на практиці довести «страждання американського пролетаріату». Довели-таки. Так і їдуть від нас туди «страждати», так і їдуть… Але не всі. Є й такі, що стоять на холоді у черзі до того фургончика, аби одержати миску каші із сосискою. Надивившись на процес роздачі безплатної їжі, я вирішив ще глибше поповнити свої знання життя «доведених до відчаю українців» і пішов подивитися, як і де вони споживають отриманий благодійний харч. Більшість «нужденних» прямували із своїми пластиковими мисками до темних дверей за півтори сотні метрів від фургончика. Напевно, там тепліше, ніж на вулиці, — подумав я і пішов за ними, бо теж трохи змерз та ще й каші тої із сосисками взяти посоромився. А дарма — за тими дверима знайшовся типовий генделик, де розливають по сто грам, доповнюючи налите малюсіньким шматочком солоного огірка. — Пачьом сєгодня? — запитав один із відвідувачів, коли підійшла його черга. Новенький, напевно. — Адінадцать трідцать, — люб'язно відповіла жіночка за прилавком, яка спритно розливала горілку по пластикових стаканчиках, встигаючи гомоніти з колежанкою на неповторному полтавському діалекті. Мене підштовхнули ззаду, і я опинився біля прилавка з нарізаними огірками. Я зробив вигляд, ніби шукаю грошей по кишенях, і пропустив наступного «знедоленого», який вже за кілька секунд смачно закусював свою «соточку» отою самою кашею із сосискою. Я не насмілився запитати його, чи це дорого — «одинадцять тридцять» за сто грам. Тому що і йому, і решті людей навколо, включаючи тіточок-розливальниць, було цієї миті дуже добре на душі. Пішов я від цих людей мовчки. Лише суму в 11.30 вирішив запам'ятати. Може, знадобиться? Хто знає, до чого доведе у наступному році «злочинна влада»?
