Років сім тому занесло мене на три дні до Албанії. Країна, яка майже півстоліття готувалася до захисту від »капіталістичної агресії», виглядала так, ніби ця агресія щойно завершилася. Особливо страшними були дороги, які представляли собою посипані щебенем чи просто вкатані напрямки для пересування танків та іншої бронетехніки. Єдиною нормальною дорогою була вузька, але якісно заасфальтована автотраса, що проходила з півдня на північ країни.
Років сім тому занесло мене на три дні до Албанії. Країна, яка майже півстоліття готувалася до захисту від »капіталістичної агресії», виглядала так, ніби ця агресія щойно завершилася. Особливо страшними були дороги, які представляли собою посипані щебенем чи просто вкатані напрямки для пересування танків та іншої бронетехніки. Єдиною нормальною дорогою була вузька, але якісно заасфальтована автотраса, що проходила з півдня на північ країни. Мені пояснили, що трасу цю збудували італійці, аби їм зручно було їхати напряму до Греції та назад. Не хотіли ті італійці чекати, поки албанці самі збудують хоч трохи пристойний шлях. Не знаю, як там в Албанії тепер. Зате знаю, як у нас. Дорогу на Київ вже котрий рік будують ніби інопланетяни. У них і техніка вся сучасна і новенька, і трасу вони вкладають так, як ми ніколи не вкладали і… не збираємось вкладати. Фінансують роботу цих »інопланетян» країни Євросоюзу, які мають до нас їздити та возити вантажі і які так само, як італійці в Албанії, не можуть чекати, поки ми самі збудуємо нормальну дорогу. А що ж ми? Вчимося у них, намагаємося розпочати самі щось подібне будувати замість того, що у нас зветься дорогами? Поки що видно лише те, що наші люди вже встигли зламати на оцій трасі та поруч із нею. За п'ятдесят метрів від новобудови починається та сама дорожня руїна, яка не ліквідується, а лише далі руйнується величезною кількістю придбаних нами автомобілів. Хіба що накидають асфальту там, де проїжджатимуть якісь »шишки». Щоб той асфальт незабаром покрився звичними ямами. Особливо вражаюче це усе виглядає в Острозькому районі, де до місця »подвигів вояків ОУН-УПА» проклали новенький асфальт. Тож туди можна проїхати швидко і зручно. Але перед цим слід виїхати з навколишніх сіл, дороги яких схожі на танковий полігон. Що цікаво — нікого це особливо не обходить. Ніхто не протестує. Ніхто не голодує, ніхто ніяких акцій »за якісні дороги» не проводить… Не знаю, чи заасфальтували як слід вулицю до в'язниці у Харкові, куди їздять іноземці подивитися на Юлію Тимошенко. Може, й заасфальтували, а може, й ні. Яка різниця? Хоч випустять страждаючу опозиціонерку з тюрми, хоч ні, на стані доріг це ніяк не позначиться. Якщо навіть практика пересідання нашими політиками з »мерседесів» до »автозаків» і назад буде постійною. Бо дорожнє будівництво, як і все інше будівництво, яким у нас опікується держава, для будь-якої нашої влади, хоч »злочинної», хоч »народної», цікаве лише тим, скільки на ньому можна вкрасти. Аби потім на вкрадені гроші звести будиночок за високим парканом. І виїжджати потім із нього як із тюрми — щільно зачинивши усі шпарини і забезпечивши цілодобову озброєну охорону. У цьому ми теж схожі на Албанію. Не теперішню, а колишню. За часів комунізму у кожному обійсті албанської родини мав бути встановлений укріплений дот із кулеметом. Тепер ці доти народ в Албанії використовує як погреби, а ближче до столиці до тих дотів возять туристів. Аби ті подивилися, до якої дурості може довести влада народ за певних умов. У нас тепер теж є попит на кулемети. Купують ті, хто мав би думати про дороги, а думає про те, як захиститися від пограбованого народу. Що буде далі? Із нашими дорогами, і з нами взагалі? Гадаю, що для цього слід при нагоді заїхати до Албанії ще раз і подивитися, як там тепер. Подивлюся, а потім і вам розкажу.
