У початкових класах школи я найкраще з усіх у класі знав арифметику, яку тоді ще не здогадалися обізвати «математикою». Навчився швидко додавати-віднімати, ділити-множити, складати рівняння, вирішувати задачі й таке інше.
Оскільки шкільних завдань, які я вирішував за кілька хвилин, мені було мало, рахував усе довкіл. Скільки цеглин у стіні, скільки сходинок у під'їзді, скільки місць у кінозалі… І не просто рахував, а ділив, множив, додавав, одне слово — розважався. Якраз на той час у продажу з'явилися автомобілі марки «Жигулі». Від батька я дізнався, що ці «Жигулі» коштували стільки ж само, скільки стара «Волга» — 5600 рублів. Річ у тім, що батько якраз збирав гроші на ту «Волгу», продавши перед тим наш «Москвич», і був дуже розчарований тим, що цю «Волгу» перестали продавати. Дізнавшись про це, я зайнявся своєю звичною арифметикою — відняв від згаданої ціни «Жигулів» (5600 рублів) ті чотири тисячі, за які батьки продали перед тим «Москвича». Отримав 1600. Батьки мої тоді на двох одержували трохи більше 200 рублів зарплатні, тож я вирішив, що на «Жигулі» нам доведеться збирати кілька років, максимально себе обмежуючи. Аж раптом дізнався, що «Жигулі» собі купив один наш знайомий, потім другий, потім третій. І не просто купив, а «дістав», тому що тих дорогих машин на всіх не вистачало. Знайомі наші були звичайними людьми із стандартними зарплатами тих часів від ста до двохсот рублів. Ознак недоїдання у них не було, вдягалися вони теж пристойно, як на ті часи. Невже вони ці тисячі збирали по двадцять років? А якщо не збирали, то де взяли? Невже вкрали? Куди ж тоді дивиться міліція? Ці питання мене так занепокоїли, що з алгеброю та геометрією, які прийшли замість арифметики, у мене вже не складалося. Тому що обманула мене ця арифметика! За цими роздумами я трохи підріс, і старші хлопці, які вчили нас палити і пити вино, пояснили, що «усі так живуть». Кожен щось потихеньку краде на роботі. Інакше не вижити. Хто не краде, той займається «лівими» заробітками, коротше — люди крутяться як можуть. А держава робить вигляд, що цього не помічає. Коли я, отримавши такі знання, висловив сумніви в тому, що ми побудуємо коли-небудь комунізм, хлопці мене похвалили — правільно мисліш, пацан! Ніякого комунізму не буде, бо начальство краде більше за всіх і начальству той комунізм нафіг не потрібен. І нам дають трохи красти, щоб мовчали. Отакий у країні баланс. З часу тих розмов та моїх успіхів в арифметиці минуло майже півстоліття. І що, скажіть, принципово змінилося? Хто з вас хоч раз не порушив закон, хто з вас завжди платив усі без винятку податки? Виходить, що і нині існує той самий баланс. Просто одні, як і раніше, крадуть більше, а інші — менше. Коли різниця стає занадто великою, починається «боротьба з корупцією», аж поки баланс не відновиться. До речі, «Жигулі» тоді мої батьки купили вже за два місяці. Де гроші взяли? Я не запитував. Не хотів порушувати баланс.
