Днями зустрів старого друга. Вирішили зустрітися ще. Далі було не те, що ви подумали. Наша зустріч вразила мене іншим: у друга не виявилось мобільного телефону. Не потрібен йому цей телефон. Живе людина у маленькому містечку, де всі знають все про кожного і новини розповсюджуються старим перевіреним способом «від вуха до вуха». Ось і не напружують тамтешні громадяни операторів мобільного зв’язку, не ламають собі голови над вибором рінгтонів, а коли є потреба — співають самі. А щодо зустрічей, то там набагато складніше когось не зустріти на єдиній заасфальтованій вулиці. Розгубився я з такої нагоди.
Днями зустрів старого друга. Вирішили зустрітися ще. Далі було не те, що ви подумали. Наша зустріч вразила мене іншим: у друга не виявилось мобільного телефону. Не потрібен йому цей телефон. Живе людина у маленькому містечку, де всі знають все про кожного і новини розповсюджуються старим перевіреним способом «від вуха до вуха». Ось і не напружують тамтешні громадяни операторів мобільного зв’язку, не ламають собі голови над вибором рінгтонів, а коли є потреба — співають самі. А щодо зустрічей, то там набагато складніше когось не зустріти на єдиній заасфальтованій вулиці. Розгубився я з такої нагоди. А раптом друг прийде не туди і дарма мене чекатиме? Хоча, чому? Жили ж ми колись без тих мобільних телефонів, призначали зустрічі, навіть листувалися. Хто тепер пам’ятає легке хвилювання, яке відчував перед тим, як зазирнути у поштову скриньку? Чи прийде очікуваний лист? Чи буде в цьому листі те, що хотів би прочитати, чи навпаки? А як ці листи писалися? Старий друг тому, можливо, і залишився моїм другом на все життя, що листи мені писав грамотно і без помилок. Писав із військової казарми, із далеких уральських гарнізонів, із не баченого мною ніколи Кольського півострова. Ті листи давали мені більше, аніж нинішні, фінансовані туристичними фірмами телепередачі про екзотичні країни. Саме очима мого друга я бачив полярну ніч, гриби у тундрі, вічно холодне північне море. А якби тоді були мобільні телефони? Навіщо гадати? Не було тоді такого зв’язку, і ми, можливо, виросли і стали такими, які ми є, саме тому, що не могли розраховувати на мобільну допомогу. Ми розраховували на себе навіть у найскладніших ситуаціях. Якщо ж кликали друзів, то вони приходили саме туди, куди треба, і саме тоді, коли треба. Якщо не приходили — тоді були вже не друзі. Про стосунки з дівчатами взагалі краще промовчати. Скільки віршів, пісень, кінофільмів і навіть романів завдячували своїм сюжетом саме заздалегідь домовленій зустрічі. На яку або він не прийшов, або вона запізнилась. Був би у Наташі Ростової з «Війни і миру» Льва Толстого мобільний телефон, не зрадила б вона Андрієві Болконському. Послала б йому есемеску, що чіпляється, мовляв, до мене, якийсь Курагін... І червону руту вечорами шукала б героїня пісні Володимира Івасюка не так. Коханий зателефонував би їй по мобільному і сказав: «Не шукай, блін, цю руту вечорами, приходь краще у нічний клуб». Інколи мій мобільний телефон розряджається. Буває, що зона прийому погана, навіть забувати вдома цей апарат доводилося. Зовсім інше життя тоді наставало. Не скажу, що краще, просто колишнє. Те, в якому неможливий був телефонний дзвінок «у кишеню» з першими словами «Ти де?», замість «Привіт!». З другом, як ви зрозуміли, ми таки зустрілись. Через годину взаємних приємних спогадів друг раптом запитав: «А скільки коштує такий телефон, як у тебе? Я теж такий хочу». Отак.
