Цей спосіб відомий ще з часів найдревніших цивілізацій. Аби відволікти людей від проблеми, яка може загрожувати їхньому добробуту або навіть життю, слід переключити їхню увагу на щось інше, щось таке, що гарантовано викличе гарячі й безплідні суперечки і тим самим змусить не перейматися насправді серйозними справами. Такою проблемою у нас досі було так зване мовне питання. Щойно у владі щось не так, одразу знаходиться публічний захисник самі знаєте якої мови, якому надається можливість говорити про це усюди, вимагати, протестувати і таке інше, провокуючи тим самим громадське занепокоєння.
Цей спосіб відомий ще з часів найдревніших цивілізацій. Аби відволікти людей від проблеми, яка може загрожувати їхньому добробуту або навіть життю, слід переключити їхню увагу на щось інше, щось таке, що гарантовано викличе гарячі й безплідні суперечки і тим самим змусить не перейматися насправді серйозними справами. Такою проблемою у нас досі було так зване мовне питання. Щойно у владі щось не так, одразу знаходиться публічний захисник самі знаєте якої мови, якому надається можливість говорити про це усюди, вимагати, протестувати і таке інше, провокуючи тим самим громадське занепокоєння. Так у нас було вже не один раз і, як видно, вже як слід не спрацьовує. Мовна проблема якось вирішується сама і обговорювати її знаходиться все менше бажаючих. Тепер, як мені здається, знайшли ще одну проблему. У столиці та ще кількох містах увагу народу несподівано звернули на… кладовища. Справді, так само, як і до мови, до цього скорботного місця всі ми мали, маємо і, що цікаво, матимемо відношення. Так-от, майже одночасно у Львові запровадили автомобільні екскурсії по центральному цвинтарю, а у Києві зібралися брати гроші за вхід на кладовище. Ніби дрібниця, а скільки про це можна говорити! І нехай більшість із нас, якщо не трапляється сумної нагоди, буває у місцях вічної скорботи раз чи два на рік. Все одно рішення брати плату за вхід до могил кожного з нас гарантовано заведе з півоберта. Бо ж будь-яке запровадження плати там, де було безплатно, викликає незгоду, а таке й поготів. Результат очевидний — люди почнуть сперечатися, зважувати аргументи сторін, підраховувати економічну ефективність. Як завжди над цим будуть і сміятися. Справді, хіба не смішно звучить, наприклад, таке: «Любий, я взяла два квитки на кладовище, де зустрічаємось?». Або таке: «Власникам абонементів вхід на цвинтар на тридцять відсотків дешевше». Навіть той незаперечний факт, що одного разу нас таки пропустять туди безкоштовно, теж є своєрідним чорним гумором. Вже почались інтерв’ю та коментарі, вже люди обговорюють цю новину так, ніби вони щодня тільки й роблять, що ходять на могилки. І я ось теж про це пишу. Не тому, що грошей шкода за вхід туди, куди розважатися не ходять. А тому що відчуваю — це перша і, гадаю, не остання спроба примусити нас говорити про що завгодно, тільки не про кризу, яка тихо і невідворотно вповзає на нашу територію. Можна, звісно, дивитися телепрограми з переконливою керівничкою уряду, яка із затятістю протестантського проповідника переконує нас у тому, чого нема. У неї це непогано виходить, але ж від телевізора люди відійдуть. На роботу підуть, у кого ця робота ще є, на базар чи по магазинах. Туди вхід ніби безплатний, але ж за харчами ми ходимо трохи частіше, ніж на цвинтар. Сподіваюся, що у нас у місті до запровадження плати за вхід на кладовище справа не дійде. Це у столиці про це можна говорити. Ми ж будемо раді тому, що хоча б щось у нас краще, ніж у Києві. І цим самим не так будемо страждати від кризи. Бо ж є таки у нас те, чого ніхто у нас нізащо не відбере за будь-якої кризи. Оте саме право безплатно потрапити на кладовище. На відміну від безплатної медицини та освіти, цим правом ми точно скористаємось. Хоча б один раз.
