Колись давно це траплялося чи не з кожним із нас, хто не вступив після школи до "водного". 18-річним тебе висмикували з дому, вдягали у військову форму, аби ти "стійко переносив усі тяготи військової служби". Ти рахував дні і місяці до повернення додому. І коли це нарешті сталося, ти потрапляв зовсім не туди, звідки тебе забрали. Дівчата, яким ти був цікавий, повиходили заміж, а у тих, хто молодший, були вже свої кавалери. Друзі-однолітки вже завершували освіту або мали таку-сяку професію. А ти із своїм досвідом виживання у боротьбі із замполітом та ротним старшиною нікому по-справжньому не цікавий із цим своїм досвідом.
Колись давно це траплялося чи не з кожним із нас, хто не вступив після школи до "водного". 18-річним тебе висмикували з дому, вдягали у військову форму, аби ти "стійко переносив усі тяготи військової служби". Ти рахував дні і місяці до повернення додому. І коли це нарешті сталося, ти потрапляв зовсім не туди, звідки тебе забрали. Дівчата, яким ти був цікавий, повиходили заміж, а у тих, хто молодший, були вже свої кавалери. Друзі-однолітки вже завершували освіту або мали таку-сяку професію. А ти із своїм досвідом виживання у боротьбі із замполітом та ротним старшиною нікому по-справжньому не цікавий із цим своїм досвідом. Доводилося це приймати і вчитися жити практично з нуля. Для чого це я згадав? Тому що із сумом спостерігаю за діями нашого відомого земляка, який спочатку був борцем за соціалізм, потім "польовим командиром Майдану", потім міліцейським міністром, потім сидів у тюрмі. Опинившись на волі, він прагнув знову опинитися у центрі політичного життя, знову здобувати популярність дотепними анекдотами, доповненими героїчними епізодами із життя у слідчому ізоляторі та зоні для колишніх міліціонерів. На практиці ж виявилося, що життя за цей час назавжди змінилося. Воюють тепер не анекдотами з майданної сцени, а справжньою зброєю у справжній війні із справжнім ворогом. Тепер героями стають ті, хто йде у бій під ворожими кулями та снарядами, або ті, хто їм допомагає, доставляючи зброю і боєприпаси, харчі та спорядження, виносить з поля бою поранених і вбитих бійців, рятує мирних жителів у зоні бойових дій. Або ті, хто ними керує, приймаючи стратегічні рішення у політиці та у війні. Можна, звісно, "поїхати на фронт". Але стрільба анекдотами вже нікому не цікава. І Ахметов, якому він нещодавно ставив публічні ультиматуми, чхати на це хотів. Сидить собі у Києві й чекає, чия візьме, із своїми мільярдами. Воювати ж по-справжньому наш відомий земляк, по-перше, не вміє, по-друге, ніхто його на це не уповноважував. Що залишається? Брати до рук зброю і йти добровольцем? Або набридати народу в телевізорі, стверджуючи і без тебе всім зрозумілі речі. Легше вибрати друге. Але популярність від цього тепер вже не та. Навіть персонаж на прізвище Ляшко, якого частина тих, хто воює, називає "бойовим гомосексуалістом", сьогодні на порядок популярніший. Піднімати бойовий дух народу? Але ж і "пісню року" про Путіна з двох слів придумав хтось інший. Власне, нічого страшного у цьому немає. Варто лише забути про себе колишнього і шукати собі місце у новому житті. Можна навіть спробувати працювати. Але ж для цього слід вміти робити щось іще, крім розповідання анекдотів… Хочеться вірити у те, що світла голова нашого колись дуже популярного земляка придумає щось справді корисне. Головне у цей вирішальний для країни час не бути тим, ким він поки що є, бо поки що він — "бойовий ніхто". І те, що це справді так, покажуть вже найближчі вибори. У тому разі, якщо вони відбудуться.
