В місцевості під назвою Косово що у Сербії, відбулися вибори, на яких перемогла партія одного з албанських «польових командирів», тих самих, які наприкінці дев’яностих воювали з колишньою Югославію за незалежність. І що, скажіть, нам від цього? Нічого, окрім прикладу. Добрий він чи поганий, а скоріше за все, кому добрий, а кому поганий, новий керівник Косова був справжнім бойовим командиром, реально воював із зброєю в руках, ризикуючи життям своїм і чужим, а інколи це життя і відбираючи. Так само реальні бойові командири боролися за владу в Чечні, із зброєю в руках воюючи то один проти одного, то проти російських військ.
В місцевості під назвою Косово що у Сербії, відбулися вибори, на яких перемогла партія одного з албанських «польових командирів», тих самих, які наприкінці дев’яностих воювали з колишньою Югославію за незалежність. І що, скажіть, нам від цього? Нічого, окрім прикладу. Добрий він чи поганий, а скоріше за все, кому добрий, а кому поганий, новий керівник Косова був справжнім бойовим командиром, реально воював із зброєю в руках, ризикуючи життям своїм і чужим, а інколи це життя і відбираючи. Так само реальні бойові командири боролися за владу в Чечні, із зброєю в руках воюючи то один проти одного, то проти російських військ. Таких «польових командирів» є вдосталь в Іраку, в Афганістані, в Пакистані... А у нас? Хто у нас називає себе, ні секунди не соромлячись, «польовими командирами майдану»? Самі знаєте хто. З ким вони там воювали на тротуарах, курсуючи від сцени до найближчих дорогих кабаків, де радились із «супротивником» щодо подальших «боїв». Героїчну роздачу бутербродів людям, що мерзли на вулиці за ідею свободи, ці люди прирівняли до справжніх бойових дій, а самий головний взагалі оголосив себе керівником «самооборони». Не буду запитувати, чи йому не соромно. Наявність такої патології як звичайне для порядної людини почуття сорому гарантує вам не проходження «комісії» у велику українську політику. З таким діагнозом туди не пускають. Так що нема чого непокоїтись за нашого «бутербродного командира». Тим більше, що після Майдану йому дали було шанс реально поборотись із злочинцями. Виявилось, що це складніше, ніж воювати з повітрям на сцені майдану. А розповіді анекдотів на зниження злочинності чомусь не впливають. Та ще й пістолета справжнього тому «командиру», напевно показали прямо у міністерському кабінеті. І захотілося йому назад, у «поля», тобто на майданну сцену, з якої так зручно оповідати політичні анекдоти і називати себе «польовим командиром». Тепер той «командир» ніяк із «командиршею» не домовиться. Бо справжні командири за справу взялися. Ті самі, чиї мільярди густо покраплені кров’ю людською, чиє процвітання регулярно вимагає принесення жертв у глибині вугільних забоїв. Туди б справжнього польового командира. Хай би повів шахтарів на їхніх убивць-мільярдерів. Бо загинути краще у бою, ніж на глибині тисячу метрів... Але це я занадто розфантазувався. Бо насправді і косовські, й чеченські, й афганські «польові командири» такі ж самі, як і наш «бутербродний полководець». Об’єднують їх занадто вже каламутні джерела фінансування їхньої боротьби. І афганські кулемети, і косовські бомби, і майданні бутерброди купувалися аж ніяк не на кошти, зібрані самими борцями. Той, хто платив, той і командує тими командирами, хоч бойовими, хоч «бутербродними». То, може, це і добре, що наш «революціонер» йде у бій з бутербродом, а не з автоматом, і стріляє анекдотами, а не кулями. Згодні?
