Цього тижня опинився на нараді з приводу прийому в Україні групи громадян Великобританії. Серед запитань британців було одне, яке змусило всю поважну українську делегацію почервоніти. Гості запитали, чи є у нас місця для інвалідів на візках. У відповідь наші почали щось ствердно мугикати. За хвилину підданих Її Величності Королеви Великобританії запевнили, що забезпечать британських інвалідів всіма належними умовами. І забезпечать. Напружать усі сили і доставлять людей на інвалідних візках туди, куди вони хочуть. Як виняток, ясна річ. Останнього речення британцям не перекладали. Бо там, у них, вже давно не розуміють, як може існувати будь-яка організація без наявності умов для людей, які не можуть пересуватися без візка.
Цього тижня опинився на нараді з приводу прийому в Україні групи громадян Великобританії. Серед запитань британців було одне, яке змусило всю поважну українську делегацію почервоніти. Гості запитали, чи є у нас місця для інвалідів на візках. У відповідь наші почали щось ствердно мугикати. За хвилину підданих Її Величності Королеви Великобританії запевнили, що забезпечать британських інвалідів всіма належними умовами. І забезпечать. Напружать усі сили і доставлять людей на інвалідних візках туди, куди вони хочуть. Як виняток, ясна річ. Останнього речення британцям не перекладали. Бо там, у них, вже давно не розуміють, як може існувати будь-яка організація без наявності умов для людей, які не можуть пересуватися без візка. Як і кожна сучасна цивілізована нація британці давно вже звикли до того, що люди на інвалідних візках можуть без проблем їздити самі вулицями і користуватися громадським транспортом, відвідувати магазини, концертні зали і стадіони, літати літаками і мандрувати потягами. Там це все налагоджено до автоматизму і ніяких проблем не створює. Торік був на концерті всесвітньо відомих артистів у Києві, де спеціально обладнали ложу для «почесних гостей», тобто для державних керівників та відомих усім вітчизняних скоробагатьків. На подібному концерті в Європі побачив подібну ложу. І щиро здивувався, коли найзручніші місця біля самої сцени зайняли не ВІПи, а інваліди на візках. Інших ВІПів у них немає. І це нормально. Люди, які не можуть пересуватися так, як ми, давно вже мають за кордоном увесь можливий і неможливий комфорт. І цей комфорт з кожним роком удосконалюється. Суспільство таким чином ніби просить вибачення перед цими людьми за те, що вони мають фізичні вади, і робить все для того, аби ці вади були максимально непомітними. У нас же ніхто про це і гадки не має. Ви бачили хоч раз місця для інвалідів на численних масових заходах, які так полюбили проводити на центральних майданах Рівного? А на концертах «зірок», що виступають у найбільшому кінотеатрі міста? Взагалі ці місця ви де-небудь бачили? Лише у лікарні, кажете? А чому лише у лікарні? Чому наших інвалідів викинуто із життя туди, де їх менше видно? Колись давно, одразу після другої світової війни, на вулицях міст було повно безногих інвалідів війни. Згодом, за таємним наказом чи то Сталіна, чи то Берії, вулиці були від тих інвалідів старанно «вичищені». Куди їх поділи? А хто у ті часи про це запитував? Виходить, що і зараз ніхто не запитує, де знаходяться наші інваліди? Не можна сказати, що їм ніхто не допомагає. Але допомога ця надається нашим інвалідам не так, як нормальним людям, а як людям другого сорту. Щоб жили тихенько і на очі зайвий раз не показувалися. І якщо запитати сьогодні, наприклад, організаторів тих же мотогонок, чи обладнані на мототреці місця для глядачів у інвалідних візках, нам дадуть відповідь, що про це їх ніхто не просив. А чому про це треба просити? Чому наша турботлива влада не прийде до цих людей сама і не запросить їх на концерт, до театру чи на стадіон? Тому що країна у нас неправильна. У нас вже добре навчилися обладнувати у готелях, на вокзалах, в аеропортах і так далі місця для особливо важливих гостей. Інваліди до цієї категорії в нашій країні не відносяться. Хіба що один народний депутат, якого возять всюди на візку двоє помічників, аби він міг зручно давати інтерв’ю на рахунок турботи про інвалідів. Який вихід? Не знаю. Не ламати ж спеціально ноги Президенту чи прем’єр-міністру. Хоча це, здається, єдиний спосіб звернути найвищу увагу на людей у візках. Щоправда, фантастичний.
