Нарешті в Рівному призначили вибори міського голови. Перші за десять років. Я не помилився. Саме перші, бо починаючи з 1998 року, коли народ дружно проголосував за повернення на посаду Віктора Чайки, вибори можна було не проводити. Все одно результат був відомий заздалегідь. Коли ж всенародний голова, а саме таким був Чайка, пішов із життя, гідного кандидата на цю посаду не знайшлося. В цьому не винні ні місцеві політики, ні місцеві господарники, ні місцеві чиновники, ні ми самі. Так завжди буває, коли на чільній посаді перебуває по-справжньому авторитетна людина. Не будемо зараз уточнювати, звідки цей авторитет береться. Він або є, або його немає. І ніякі політичні технології не здатні дати людині справжню повагу інших.
Нарешті в Рівному призначили вибори міського голови. Перші за десять років. Я не помилився. Саме перші, бо починаючи з 1998 року, коли народ дружно проголосував за повернення на посаду Віктора Чайки, вибори можна було не проводити. Все одно результат був відомий заздалегідь. Коли ж всенародний голова, а саме таким був Чайка, пішов із життя, гідного кандидата на цю посаду не знайшлося. В цьому не винні ні місцеві політики, ні місцеві господарники, ні місцеві чиновники, ні ми самі. Так завжди буває, коли на чільній посаді перебуває по-справжньому авторитетна людина. Не будемо зараз уточнювати, звідки цей авторитет береться. Він або є, або його немає. І ніякі політичні технології не здатні дати людині справжню повагу інших. І це добре, бо якби було інакше, то місце виборного керівника можна було б замовити так само легко, як холодильник по Інтернету. Були б гроші. І щастя наше, що є поки що на світі речі, які за гроші не купуються. Був у мене приятель у дитинстві. Ледь не з першого класу аж до зрілих років ми постійно сперечалися з ним на цю тему. Він вважав, що купити можна все, мені ж здавалося, що це не зовсім так. У підсумку ми так і розійшлися по життю. Він пішов купувати все, що купується. А я оце разом із вами тішуся тим, що такого, як він, ми собі в голови не оберемо. Це не означає, що ми оберемо кращого. Все може бути. Гадаю, що на наступних міських виборах міським головою забажає стати не менше сотні громадян. Бо вибори міського голови — остання можливість для будь-якої людини вільно висунути свою кандидатуру і бути обраним. Як ми мріяли про це двадцять років тому, як сподівалися, що зможемо обрати собі таким чином справжню народну владу. І навіть коли на виборах перемагала не дуже симпатична мені, наприклад, особа, я приймав це як належне, бо він не сам проліз, а його люди обрали. І якщо вибір, на мою думку, не дуже правильний, то слід з людьми працювати, показувати їм, що насправді добре, а що ні, аби наступного разу проголосували краще. Це, власне, і є демократія, яку наша влада ніколи не любила і любити не може за визначенням. Бо влада, як відомо, розбещує, і тільки загроза перевиборів змушує наших керівників хоча б щось робити не для себе, а для нас. На жаль, свій вибір ми можемо зробити тільки у своєму місті. В країні все йде до того, що було раніше, коли керівників визначали обкоми та ЦК. Хто забув, нагадаю, що був у єдиної тоді партії такий орган — Центральний Комітет, скорочено ЦК, а по областях від того ЦК були обласні комітети, тобто обкоми. Саме ці органи і призначали нам керівників. Як туди люди потрапляли, ніхто як слід не розумів. Те ж саме і тепер. Тільки ЦК у нас зараз не один, а два. І потрапляють туди теж невідомо як. Нам тільки й залишається проголосувати за один із двох ЦК, а потім нас вже ні про що не будуть запитувати. Так що давайте користуватися тим, що залишилося. Хто хоче, нехай висувається на міського голову, а решта нехай вільно і демократично робить свій вибір. Не хочеться вірити, що це буде востаннє і наступного міського голову нам призначить той чи інший ЦК. Але, на жаль, до цього йде. Обласного голову ми вже давно не обираємо. І нічого.
