Значення слова «герой» останнім часом змінюється на очах. Те, що зовсім нещодавно вважалося геройством, гідним увічнення, стає ледь не буденністю. Тому що у ці дні нас зі зброєю в руках захищають тисячі й тисячі героїв. Герої всі — від тих, хто нині під ворожими артобстрілами на передовій, до тих, хто готовий це зробити отримавши наказ, до тих, хто віддав життя захищаючи Україну.
І що тепер робити з героями колишніми? Я не про тих, хто має оту саму зірочку, таких у нас ще до 2014-го було неміряно. А що? Війни ніхто не очікував, тому героїв давали усім, хто цього заслуговував в очах чинної на той момент влади. Я про інших, про тих, хто справді виглядав героями у порівнянні з нами. І тих, хто сам себе вважав героєм. Згадайте співучий Майдан зими 2004–2005 років, коли геройством вважалося не йти з Хрещатика ночувати додому. Керівники тих, хто не йшов, всерйоз називали тоді себе «польовими командирами».
Не буду продовжувати. Які часи — такі й герої. Тепер, як ми вже розуміємо, часи насправді геройські. Щодня чи майже щодня хтось здійснює подвиг, про який, скоріше за все, ніхто і не знатиме. Занадто багато тих подвигів на війні. І в той же час місцеві депутати різних рівнів активно сушать собі голови над тим, чиїми іменами назвати вулиці, що звільняються від російських найменувань. Шукають і знаходять достойні, як на їхню думку, імена.
Та чи варто поспішати? Як би це не трагічно звучало, але ми ще не знаємо, яку ціну доведеться нам всім заплатити за перемогу над ворогом, коли ця перемога буде і що ми цією перемогою вважатимемо. Ми не можемо знати, хто стане героями вже завтра, за місяць чи ще за якийсь час і якими саме будуть подвиги цих героїв. Тому навряд чи варто поспішати з тими перейменуваннями. Місцевим депутатам, як на мене, нині є про що думати, окрім термінового пошуку героїв. На це ще буде свій час і, сподіваюся, чекати його нам вже не так довго…