Навіть і не збираюся щось там міркувати щодо війни на Кавказі. Воно, знаєте, виглядатиме як балачки пенсіонерів, які начитались газет, надивились телевізора і щось собі обговорюють на лавочці у парку, не маючи справжньої інформації. Не скажу, що у мене ця інформація є. Немає і не було ніколи. Але я знаю, де ця інформація приблизно лежить і де вирішують, про що нам слід знати, а про що не слід. Тому і про політику велику не пишу. Так, потеревенити за кавою можна. І все. Далі слухати. Що скажуть ті, хто щось знає.
Навіть і не збираюся щось там міркувати щодо війни на Кавказі. Воно, знаєте, виглядатиме як балачки пенсіонерів, які начитались газет, надивились телевізора і щось собі обговорюють на лавочці у парку, не маючи справжньої інформації. Не скажу, що у мене ця інформація є. Немає і не було ніколи. Але я знаю, де ця інформація приблизно лежить і де вирішують, про що нам слід знати, а про що не слід. Тому і про політику велику не пишу. Так, потеревенити за кавою можна. І все. Далі слухати. Що скажуть ті, хто щось знає. Що вони вважатимуть за потрібне нам повідомити. Не скажу, що збрехати, хоча протилежні заяви про одну й ту ж саму подію наштовхують на певні думки. Від того, що ця подія відбувалася зовсім не так, до того, що тої події не було зовсім. На прикладі поясню. На місцевому. Коли виходить кудись там «велелюдний мітинг» із двох десятків бабусь і трьох десятків молодиків і чогось там вимагає. Буває, що та купка людей досягає свого, а буває, що ні. Бо насправді все вирішується у тихих місцях і не завжди тими людьми, які вважаються нашими керівниками. А вже потім виводять кудись людей, щоб зняти їх на телевізор, і написати про них у газетах. Коли той, хто виводить людей, попередньо про все домовився, «народна воля» виконується. Коли не домовився, а думає, що домовився, то можна хоч цілий рік цілодобово вимагати на площі — нічого не буде. Це я так, дещо відхилився від теми на технічні подробиці. Щоб можна було зрозуміти, що відбувається, слухаючи заяви політиків. Зазвичай політики нам таки щось пояснювали. Тепер же я нічого не розумію. П’ять днів йшла війна в Грузії, а наша найголовніша керівничка мовчала, не показуючись на люди. Що сталося? Ніби вчора літала між затопленими селами і з винятковою особистою мужністю допомагала постраждалим. А тут — зникла. Чому так? Чому найпринциповіша, найчесніша і найрішучіша захисниця справедливості втратила раптом здатність говорити і виходити на люди? Якщо вона здорова, чого щиро їй бажаю, то причина може бути лише одна — сказати немає чого. А коли немає чого сказати, краще на люди не показуватися. Це вияв найвищої мудрості. Не можна, щоб народ бачив тебе розгубленою. Такою, як наш перший президент під час заколоту у Москві у серпні 1991 року. Тоді майбутній президент незалежної України довго не наважувався вийти в ефір, а коли вийшов — двадцять хвилин бубонів ні про що. Сталося те, що сталося — назавжди запам’яталася мені тоді ота фраза нашого землячка. А тепер подумайте, чи буде наша наступна президентка виходити на люди, щоб бубоніти ні про що? Не буде. А правду сказати, напевно, не може. Яку правду? Не знаю. Можу лише здогадуватися. Про те, наприклад, що всю нашу політику, від економічної до військової, визначають не у Києві, а в іншій столиці. Коли ж наші намагаються хоча б що-небудь зробити по-своєму, одразу лягає рука на газовий кран. І все. І немає у нас ні політики, ні економіки, ні закордонних справ. А якщо той дядя не на газовий кран руку кладе, а на автомат Калашникова? Де будуть наші мужні борці за свободу та демократію? Гадаю, що там само, де після початку грузинської війни пропала наша мужня захисниця. Де ти? Чому мовчиш? Агов!
