По телевізору показали шістдесятирічну Софію Ротару, яка відзначила свій ювілей у компанії процвітаючих нині колишніх радянських естрадних співаків та музикантів. Їх чомусь прийнято вважати заслуженими і народними, такими, яких любить ввесь народ колишнього СРСР. Якщо це справді так, то нічого хорошого у нас немає попереду. Тому що і Софія Ротару (хай буде сто років здорова), і всі її колеги по колишній радянській естраді були насамперед співцями наскрізь брехливих пісень, які прославляли життя у країні під назвою СРСР. Країни, де говорили одне, думали друге, а робили третє. Що співали тодішні естрадні співаки і співачки, яких пускали до телевізора?
По телевізору показали шістдесятирічну Софію Ротару, яка відзначила свій ювілей у компанії процвітаючих нині колишніх радянських естрадних співаків та музикантів. Їх чомусь прийнято вважати заслуженими і народними, такими, яких любить ввесь народ колишнього СРСР. Якщо це справді так, то нічого хорошого у нас немає попереду. Тому що і Софія Ротару (хай буде сто років здорова), і всі її колеги по колишній радянській естраді були насамперед співцями наскрізь брехливих пісень, які прославляли життя у країні під назвою СРСР. Країни, де говорили одне, думали друге, а робили третє. Що співали тодішні естрадні співаки і співачки, яких пускали до телевізора? Прославляли щасливе життя радянського народу. А народ той, настоявшись у чергах за вареною ковбасою, не мав іншого вибору, ніж дивитися по єдиній програмі телевізора на артистів, які оспівували будівництво Байкало-амурської залізниці й грайливо обіцяли коханій увезти її в тундру. Кобзон, Пугачова, Ротару, Лещенко та інші були співцями ідіотизму тодішнього життя, які не вірили жодному слову з тих пісень, що самі співали на честь «радянської батьківщини». Так само їм не вірили і слухачі в радіо та телевізорі. Успіх тих артистів був не у неймовірному таланті, а у вмінні проштовхатися «у телевізор», пролізти до числа учасників кремлівських концертів, словом, сподобатись начальству. Ті, кому зараз за сорок, не дадуть збрехати — у 70ті роки, у часи «всесоюзної слави» співачки Софії Ротару, радіоприймачі у більшості жителів Рівного були настроєні на польське радіо, по якому не передавали пісень про щасливе життя в СРСР. Радянських естрадних «зірок» народу просто нав’язували, як тепер нав’язують пральні порошки або бритви для ніг. Мені можуть заперечити, що пісні сімдесятих років, навіть такі ідіотські, як «Мой адрєс — Совєтскій Союз» викликають у людей теплі спогади. Так, викликають. Але це спогади про юність, в якій не з нашої вини не було інших пісень, іншого одягу, інших автомобілів... У мене, наприклад, теплі спогади викликає консерва «Кілька у томаті», якою ми закушували в юності. Але ж це не означає, що я куплю її тепер і буду їсти. Так само народ не купує масово і не буде ніколи вже купувати записів пісень тих всіх кобзонів, лещенків і пугачових. То чому ж їм так добре тепер? Чому вони катаються як сир у маслі, живучи на рівні чи не найбагатших людей сучасності? Відповідь проста. Ротару, Кобзон, Пугачова, Лещенко та їм подібні страшенно подобаються нинішній владі. Причому подобаються так, що не ясно, якій саме владі — російській чи українській? Принаймні поводяться вони так, ніби сучасної України взагалі не існує. Ніби Янукович або Кучма, які їм з радістю аплодують, — не зверхники незалежної держави, а секретарі провінційних обкомів, які раді пригостити московських гостей і поклонитися їм. Нинішній наш президент ніби не помічений у симпатіях до радянських естрадних пенсіонерів. Він вирощує своїх, влаштовуючи їх міністрами та депутатами. Майже як колись Брежнєв, який дуже любив українські пісні й тих, хто їх співає. В тому числі й Софію Ротару, яка не так давно олію рекламувала своїм голосом. Олії тій це не дуже допомогло.
