Днями по якомусь телеканалу ще раз повторили популярну телепередачу початку сімдесятих років про «кабачок», у якому наші актори зустрічалися і розповідали анекдоти чомусь під виглядом поляків. Анекдоти були в основному погані. А дивився я ту передачу у дитинстві тому, що приємно було думати, що є десь такі країни, де люди можуть вечорами збиратися у таких кабачках, вечеряти, пити каву чи іще щось і не поспішаючи розповідати один одному анекдоти. Бо у нас що було? Або смердюча їдальня, або дорогий ресторан, де ти мав випити пляшку горілки, запити шампанським, закусити шніцелем і танцювати під бадьорі ритми «зарубіжної естради». Звісно, що більшість людей тоді сиділа вдома і дивилась той самий «кабачок».
Днями по якомусь телеканалу ще раз повторили популярну телепередачу початку сімдесятих років про «кабачок», у якому наші актори зустрічалися і розповідали анекдоти чомусь під виглядом поляків. Анекдоти були в основному погані. А дивився я ту передачу у дитинстві тому, що приємно було думати, що є десь такі країни, де люди можуть вечорами збиратися у таких кабачках, вечеряти, пити каву чи іще щось і не поспішаючи розповідати один одному анекдоти. Бо у нас що було? Або смердюча їдальня, або дорогий ресторан, де ти мав випити пляшку горілки, запити шампанським, закусити шніцелем і танцювати під бадьорі ритми «зарубіжної естради». Звісно, що більшість людей тоді сиділа вдома і дивилась той самий «кабачок». А кому не сиділося, ті топталися на вулиці, при нагоді тут же на вулиці розпиваючи спиртні напої. Бо йти не було куди. Минуло майже сорок років. У місті понавідкривали вже з кілька сотень барів, ресторанів та кафе. Точніше, кафе-барів. У нас чомусь люблять це називати саме так — «кафе-бар». Тобто щось незрозуміле. Ні кафе, ні бар, ні їдальня. У підсумку більшість цих закладів перетворилася у пародію або на колишні ресторани, або на колишні їдальні. Атмосфери того самого кабачка, де можна прийти і спокійно випити кави, обговорюючи новини, немає практично ніде. Якісь ми напружені у громадських місцях. Розслабитися можемо лише після спиртного. Але погодьтеся, що розмова друзів після пляшки — це вже не кабачок, а такий звичний нам всім кабак. Ось і виходить, що маючи тепер замість шести ресторанів радянських часів майже у п’ятдесят разів більше, ми так і не отримали омріяного у дитинстві кабачка, де можна пожартувати з паном Юзефом, потанцювати з пані Зосею чи покепкувати з пана Спортсмена. Упевнений, що ледь не кожен із підприємців, відкриваючи у місті новий бар чи ресторан, мріяв потай саме про такий кабачок, замовляючи відповідні меблі, оформляючи залу, продумуючи музичний супровід і кухню. Але життя дуже швидко все змінювало. Тому що можна купити меблі і приготувати страви, можна замовити музику і навчити персонал. Але де ти у нас у місті візьмеш тих пані та панів, аби цим всім як слід користувались? Щоб обмежувалися одною кавою чи одним пивом? Щоб тихо та інтелігентно розмовляли між собою без матюків? Не завозити ж їх із Польщі! І взагалі, навіщо нам ті кабачки? На вулиці треба гуляти. Щоб тебе всі бачили. І щоб ти усіх бачив. Щоб зручно було матюкатися і плювати під ноги. Щоб пиво із пляшки навстоячки чи на ходу. Щоб дешево! У цьому, як мені здається, і полягає секрет відсутності у нас отих затишних кабачків. Як зробити, щоб нормальна людина увечері вдома не сиділа? Зробити дешеве кафе, так туди всякої наволочі одразу понапхається! Зробити дорожче, так не піде ніхто. А ті, хто піде, не будуть тихо пити каву, а будуть гуляти! Отакий ми народ! Недарма при комунізмі телевізійний «кабачок» населили поляками. Бо наші такими не бувають і, гадаю, вже ніколи не будуть. Наш кабачок — не тринадцять стільців, а тринадцять стовпів від універмагу до Театральної площі. Там і зустрінемось!
