Письменник Гоголь ще у позаминулому столітті писав про те, що варто нам залишити щось неприбраним, як на цьому місці одразу ж виникає купа сміття. Таким чином класик літератури довів загальновідоме правило: у громадських місцях слід постійно прибирати, аби не перетворити ці місця на смітник. Про те, що ми за люди такі, що здатні перетворити на смітник скільки завгодно велику площу, розводитися не буду. Тому що на смітник ми зазвичай перетворюємо нічию (!) територію. Твоя, моя чи його земля смітником ніколи не буде, якщо ми самі цього не захочемо. Особливо зараз, коли словосполучення «своя земля» набуває у нас первісного значення, у результаті чого земля стає насправді власністю з усіма відповідними наслідками.
Письменник Гоголь ще у позаминулому столітті писав про те, що варто нам залишити щось неприбраним, як на цьому місці одразу ж виникає купа сміття. Таким чином класик літератури довів загальновідоме правило: у громадських місцях слід постійно прибирати, аби не перетворити ці місця на смітник. Про те, що ми за люди такі, що здатні перетворити на смітник скільки завгодно велику площу, розводитися не буду. Тому що на смітник ми зазвичай перетворюємо нічию (!) територію. Твоя, моя чи його земля смітником ніколи не буде, якщо ми самі цього не захочемо. Особливо зараз, коли словосполучення «своя земля» набуває у нас первісного значення, у результаті чого земля стає насправді власністю з усіма відповідними наслідками. Але ж уся земля чиєюсь бути не може. Навіть після найостаннішої приватизації, яку проведуть, напевно, вже праправнуки Юрія Єханурова, Валентини Семенюк та інших діячів, які у різні часи цим у нас займалися, залишиться територія, яка буде нічиєю. Або, говорячи по-старому — нашою. Що є одним і тим самим, бо наше — це і є нічиє. Чому нас обурює смітник, на який щодня перетворюють центр міста його мешканці? Що ми зробили для того, щоб цього смітника не було? Я вже не кажу про оті всі пам’ятники, яких понабудовували і продовжують будувати на кожному вільному п’ятачку. Ще у 1991 році я пропонував міськвиконкому влаштувати на місці знесеного пам’ятника Леніну просто клумбу або фонтан, щоб рівняни ходили на центральну площу відпочивати. Тоді певні особи подивились на мене такими очима, що я почав розуміти дівчат, які бояться маніяків. Місту конче був потрібен пам’ятник Шевченку. Місто просто знемагало через відсутність на центральній площі цього монумента! Я не запитую особисто вас, шановний читачу, чи входили ви тоді у число знемагаючих. Так само не запитую, куди поділися кількасот тисяч повноцінних радянських рублів, зібраних тоді тими ж самими особами з виряченими очима на пам’ятник Шевченку. Я запитую про те, куди тепер ці всі люди поділися? Якщо так не жилось і не дихалось їм без того пам’ятника, то нехай би ходили тепер вечорами і охороняли його від тисяч підлітків, які народилися і виросли вже після цього, як той пам’ятник поставили, ходили у дитсадки і вчилися у школах, увішаних зверху донизу портретами Шевченка. Власне, я знаю, де ці люди. Вони продовжують вимагати побудови нових і нових пам’ятників, створюючи галас, під який тихенько одержують землю під власний бізнес. І роблять це з незмінним успіхом. Місто ж тим часом продовжує потопати у смітті. Та хіба лише місто? Як і сто років тому єдиним вільним від бруду шляхом залишається між нашими містами і селами залізнична колія чи автодорога. Якби від села до села у нас були влаштовані доріжки для пішоходів та велосипедистів, як у тій же Німеччині, чи загинули б під потягом оті хлопці й дівчата із Здовбиці? Тим часом за ті бюджетні гроші, що у нас витрачають на пам’ятники та храми, якщо ці кошти, звичайно, не красти, вже давно можна було б тих доріжок набудувати скільки треба. Та це я занадто високо злетів у своїх мріях. Бюджетні кошти на те й існують, щоб їх красти. А через накладену посеред міста купу чи розбиту пляшку ми і без бюджетних коштів переступимо. Заодно і від себе щось непотрібне до тої купи підкинемо. Гоголь же був геніальним письменником. До речі, а чому в нас ще немає йому пам’ятника?
