Усі ми любимо красиві слова, хоча не завжди зізнаємося у цьому навіть самим собі. Особливо це властиво дітям — чи не усім хлопчикам та дівчаткам не дуже подобаються імена, які їм дали батьки. Особливо це стосується хлопців.
У часи мого далекого вже дитинства чи не на кожній вулиці був авторитетний хуліган, якого в компанії звали не по імені, а за прізвиськом. Наприклад, Льошка з мого дитсадка у тринадцять років звався «Графом» в районі щойно збудованої вулиці Черняка. З віком це минає, і ми починаємо знову називати одне одного за іменами. Але проходить це не у всіх — потяг до красивих і не до кінця зрозумілих слів дехто зберігає до більш дорослого віку. Чим або смішить, або ставить у незручне становище інших. Майже двадцять років тому один небідний мешканець Львова вирішив створити команду з футзалу (міні-футболу). І назвав він ту команду — «Кардинал». Чому назвав? Напевно, бачив кіно про мушкетерів і йому сподобалось слово, яке він там почув. Саме почув, а не прочитав, бо якби він читав книжки, то знав би, що «кардинал» — це духовне звання католицьких священиків. І до чого тут футзал? З таким же успіхом можна було назвати команду «Піп», «Дяк», «Архієрей», «Єпископ», «Митрополит»… Або «Мулла» чи «Аятолла». Теж слова красиві. Але для футбольної команди не підходять. Бо православні священики можуть образитись. А мусульманські взагалі не знаю, що за таку назву команди зробили б — навіть думати не хочеться. Ну добре, сам небідний футболіст не зобов’язаний читати книжки і знати, хто такий насправді «кардинал». Але ж були люди навколо — могли б і підказати. У тій же Федерації футболу. Хоча про що це я? Хто у тій федерації книжки читає? Плати гроші й називайся як завгодно. А що вболівальники? Їм теж все одно? Вони теж слово «кардинал» лише у старому кінофільмі чули? Запитаєте, а мені що до цього? Ніби нічого — у вільній країні кожен невіглас має повне право щодня повідомляти усім, що він не всі букви знає. І пишатися цим. Але навіщо ліпити до того недолугого «кардинала» слово «Рівне», де навіть за польських часів не було жодних кардиналів, бо занадто це високий церковний сан. Тепер не те, тепер кожен вільний написати на своїх трусах що завгодно і бігати перед публікою з таким самим рівнем освіти. Довго згадував, кого саме нагадує мені отой наш футбольний «кардинал». Нарешті згадав. Героїня класичного роману Еллочка Щукіна цілком задовольнялася у спілкуванні тридцятьма словами і дуже заздрила подрузі, яка знала розкішне слово — «гомосексуалізм»!
Микола НЕСЕНЮК.
