Коли прочитав про «національні дружини», які збираються охороняти наш спокій окремо від поліції, одразу згадав власний досвід «дружинництва». Було це наприкінці вісімдесятих. До мене підійшов колега і запропонував стати «народним дружинником».
Не задарма, а за три додаткових дні до відпустки. Я погодився. За якийсь час ми вийшли на перше «чергування». Я думав, що ми будемо ходити з міліціонером як патруль. Насправді ж міліціонер кудись зник, а ми пішли грітися до найближчого гуртожитку на Відінській… Далі вже забув, що було. Забув, чи «чергували» ми ще, чи додали мені ті три дні до відпустки. Не до того стало. Приблизно у ті ж часи у Рівному лютували «комсомольські оперзагони», які складалися або з кар’єристів, або із садистів. Вони полюбляли знаходити самотніх п’яничок, аби натішитись, набивши їм пики та почистивши їхні кишені. Оскільки серед моїх друзів не було ані кар’єристів, ані садистів, а до стану «нічого не пам’ятаю» я теж якось не допивався, особистого контакту з тими «оперзагонами» у мене не було. Хоча ні, згадав. У сімдесяті вони нападали гуртом на «волосатиків» та насильно обстригали їм волосся. Ну садисти, що скажеш… І ось тепер знову. Той факт, що нинішня поліція захищає нас ще менше, ніж колишня міліція, доказів не потребує. Інша річ, чи потребує поліція отих «дружинників» для допомоги? Мені здається, що «дружинники» нікого про це особливо не запитують. Запитаєте, звідки вони беруться? У роки моєї юності групи потенційних «дружинників» полюбляли перестрівати самотніх перехожих у темних малолюдних місцях. Тому що головна прикмета «дружинника» — нападати гуртом на беззахисних. А бралися вони з боксерів-невдах, які не здатні були показати себе на ринзі, тож шукали, кому набити пику, щоб не отримати здачі. Звідки вони беруться тепер? Звідти само — з десятків спортзалів, у яких юнаки усіх вікових груп тренуються у побитті один одного. А куди їм? Вчитися не хочуть, працювати — теж. Тому готові служити кожному, хто щось заплатить. Я вже давно зауважив, що ті, кого сьогодні хочуть назвати «дружинниками», з’являються всюди, де є можливість показати себе і не отримати здачі. Від футбольних стадіонів до демонстрацій протесту. Хтось заперечить — а як же Майдан? На Майдані вони теж були, коли там було безпечно. Коли ж настав момент, що там могли побити чи навіть вбити, ці хлопці кудись миттєво зникали. Не вірите? Подивіться на портрети загиблих на Майдані. Хоч у Рівному, хоч у Києві, хоч деінде. Чи схожі люди на цих портретах на тих, хто нині «працює на замовлення», зображаючи «активістів» там, де потрібно замовнику? Аж ніяк. Тому що справжні добровольці-патріоти тепер на фронті. А в тилу — винятково «дружинники», які нічим не відрізняються від бандитів. Тому що вони ними і є. Незалежно від того, під яким прапором і з якими вимогами марширують по вулицях мирних українських міст. Кликати їх на допомогу, звісно, можна. Але краще сподіватися на власні ноги. І не ходити де не треба. Хіба що ви маєте гроші. Але тоді кликати на допомогу вже будете не ви…
Микола НЕСЕНЮК
