На початку цього тижня нам повідомили, що безстрашні українські прикордонники здійснили блискавичний штурм київського ресторану і затримали громадянина без громадянства на прізвище Саакашвілі, після чого відвезли його до Польщі.
І все було б у цьому повідомленні добре, якби не нове тисячоліття, яке дає нам не лише жінок свого імені, а й новітні технології, завдяки яким мікрофони та відеокамери тепер практично всюди. Тому кожна хоч трохи цікава подія вже за кілька хвилин розлітається світом у вигляді відео, знятого на телефон першим-ліпшим перехожим. Ну як я особисто уявляв процес затримання Саакашвілі у ресторані? Підходять до столика культурні люди у військових одностроях і кажуть: «Пане без громадянства! Ви затримані згідно зі статтею такою-то. Просимо пройти з нами і не чинити спротиву, бо ми у відповідь можемо застосувати силу!». А що ми бачимо на відео? Якась куча-мала і вигуки прикордонників мовою агресора, найбільш пристойним серед яких було словосполучення «сукабля». Загалом воїни-прикордонники здивували не дуже. Що з них узяти, коли уся верхівка нашої чесної влади розмовляє поміж собою мовою агресора? Усі, починаючи з президента та прем’єр-міністра і закінчуючи «жінкою нового тисячоліття», чий чоловік нещодавно напрокурорив їй та собі на Сейшели. Причому говорять вони не тим варіантом ворожої мови, яким послуговувалися свого часу Чехов, Бунін чи Лев Толстой, а тим, яким говорили їхні лакеї, що потім стали «народною владою». Не вірите? Залізьте в Інтернет і послухайте, як наші керівники неофіційно спілкуються. Ну суцільне тобі «сукабля». Недарма я здивувався, коли почув, що наші зверхники пропонують українським воякам вітатися надалі словами «Слава Україні!». Чи це мені одному здалося, що наші чесні командири щось переплутали? Бо наодинці той же Порошенко говорить із підлеглими далеко не англійською чи українською. А саме цим варіантом мови агресора, який ми щойно згадали. І хоч перед цими бесідами гостей оглядають до трусів і глибше, забираючи усі можливі й неможливі засоби зйомки та запису, всюдисуще «сукабля» все одно проникає крізь товсті стіни і не дозволяє повірити в щирість нашого всенародно обраного. Чому не дозволяє? Тому що говорити поміж себе одне, а на людях зовсім інше — це звичка бандитів. Або тих, хто тих бандитів боїться. На щастя, ми нашої влади вже давно не боїмося, що «чесної», що «злочинної». І лише від нас залежить, чи залишаться ці, «сукабля», керівники і надалі нас дурити. Грузини, до речі, так ніколи між собою не говорять, навіть коли сваряться всерйоз. Тому й бояться їх так наші численні «сукабля». Страшні ці грузини, загадкові… Мовчу!
Микола НЕСЕНЮК
