Це бажання виникає у мене щораз, коли я повертаюся до України з-за кордону. Ціною певних зусиль мені зазвичай вдається це бажання втамувати, і згодом воно минає саме. Справді, кому цікаві емоції людини, яка після кількох днів відсутності знову потрапляє у вітчизняні реалії? З ким не буває? Та цього разу не можу втриматись. І не тому, що на контрасті з цивілізованим світом дратують наші звичні бруд і безлад, пияцтво та хамство, далі можете продовжити самі.
Це бажання виникає у мене щораз, коли я повертаюся до України з-за кордону. Ціною певних зусиль мені зазвичай вдається це бажання втамувати, і згодом воно минає саме. Справді, кому цікаві емоції людини, яка після кількох днів відсутності знову потрапляє у вітчизняні реалії? З ким не буває? Та цього разу не можу втриматись. І не тому, що на контрасті з цивілізованим світом дратують наші звичні бруд і безлад, пияцтво та хамство, далі можете продовжити самі. Цьому всьому навряд чи варто дивуватися чи, тим паче, відчувати від цього роздратування. Тому що, по-перше, батьківщину не вибирають, по-друге, усі ми кожен потроху доклалися до того, аби наше життя виглядало саме так, а не інакше. Мене інше здивувало. Навіть не здивувало, а просто шокувало після тижневої відсутності. За кордоном, як відомо, немає нашого телебачення. Є свого скільки завгодно, яке намагаєшся дивитися, напружуючи усі запаси знань іноземних мов. Допомагає картинка, що пояснює не завжди як слід зрозумілий текст. Тож так-сяк їхнім телебаченням можна користуватися. Але ж там немає головного — новин з України. Ну не зовсім, але практично немає. Не дуже ми навколишньому світу цікаві. Ну й світ з ним! Дочекався я нарешті зустрічі з рідним телебаченням, розплющив очі й напружив слух, аби дізнатися, що тут сталося, поки мене не було. І побачив. І почув. Із усіх без винятку телеканалів на мене дивився страшним своїм виглядом непереможний простатит. Скільки не клацав я пультом, скільки не скакав із каналу на канал, із програми на програму, він, тобто простатит, був усюди. На свіжу від України голову здалося, що люди у нас тільки цим і переймаються, вирішуючи, за допомогою яких саме лікарських засобів той простатит негайно подолати. Не всі звичайно. Окрім простатиту, на мене з українського телеекрана гуртом накинулися печія, похмілля, нежить і застуда, словом, цілий батальйон різноманітних недуг, крізь які нічого не було видно. Точніше, було — брудні стіни та, перепрошую, унітази, які можна якісно відмити за допомогою певних засобів. Звісно, я розумію, що це реклама, що за цю рекламу телеканалам платять гроші. Але чому саме така реклама? У них, за кордоном, телебачення теж із реклами живе. Але там рекламують зовсім інше! Тож я не став дивитися телевізор далі, не дочекався новин із України на українському ТБ. А навіщо? І так усе зрозуміло! Уся країна тяжко хворіє. Хто на простатит, хто на печію, хто на похмілля, хто на радикуліт, хто на нежить… Ну як у такій країні можуть бути чисті вулиці, дороги і туалети? Як у такій країні люди можуть бути чемними і доброзичливими? Поки не вилікуються, купивши оті всі ліки, поки не відмиють свої унітази, знову-таки купивши потрібні миючі засоби, нічого з тими людьми не буде. А може, я дарма так? Може, не варто було це писати, а слід було стриматися, як зазвичай? Може, у мене у самого отой самий, як його, простатит? Тому я такий злий і незадоволений, у той час як країна веселиться, відзначаючи нескінченні свята? Написав оце і зрозумів — та реклама на мене таки подіяла. Значить у мене якщо не простатит, то щось інше точно. Значить, я вдома!
