Колись у школі нам задали написати твір на тему "Ким я хочу бути". Це я тепер розумію, що тема не мала жодного значення — важливо було оцінити вміння учня грамотно викладати свої думки. Тоді я цього не знав і написав, що хочу стати мандрівником. Вчителька, царство їй небесне, напевно, довго сміялась, а може, і зараз сміється на тому світі над моєю дитячою логікою. А що? Я тоді якраз начитався романів про мандрівників і теж хотів таким стати.
А чим відрізняються романи (повісті, казки, кінофільми) від справжнього життя? Тим, що там у героїв завжди є гроші. Автору ж не шкода написати, що герой отримав спадок, виграв у лотерею, одержав премію і т. д. У житті усе набагато складніше — грошей, коли вони дуже потрібні, майже завжди немає. На жаль, у школі мене не навчили того, що перш ніж про щось мріяти, слід мати на це гроші. Звідки — немає значення, аби ті гроші були. З тих часів минуло не одне десятиліття, аж поки я зрозумів, що гроші на твою мрію знайдуться лише тоді, коли у тебе "правильна" мрія. За мого дитинства дуже легко було мріяти про поїздку "по ленінських місцях" — на це залюбки давали гроші у профкомах. Або "по місцях партизанської слави" чи чогось подібного. Тридцять років тому народ тисячами їздив до Шепетівки на "батьківщину Павла Корчагіна". Тепер чомусь ніхто не їде взагалі. Нема дурних грошей — нема бажаючих їхати. Навіщо я про це? Бо почитав днями про "правий сектор", який знову розповідає, що він сильніший за усі армії світу і єдиний у світі знає як нам жити. І згадав, що приблизно з 1990 року дуже вигідно стало мріяти про незалежну Україну. Безстрашні борці за незалежність вмить розплодилися як таргани. І що цікаво — у них завжди були гроші на усі їхні "акції". Хто з вас чув щось про "правий сектор" до осені 2013-го? Отож. Аж раптом виникла ціла організація, в якої якимось дивом все було. Ну просто як у героїв дитячого роману про подорожі. Одразу попереджаю — відповідь "правого сектора" та усіх до нього подібних мені відома заздалегідь. Ця відповідь — ми існуємо на пожертви. Даруйте, але не вірю. Точніше, вірю, але не в пожертви. Вам відомо, на що жив попередні двадцять років убитий рік тому Сашко Музичко з Бармаків? Звісно ж, що на пожертви. Сашко їх, кажуть, сам збирав, аби людей від роботи не відволікати. Таких "збирачів пожертв" було свого часу вдосталь по наших базарах. Дехто з них поступово розбагатів і став сам "жертвувати" на телеканали, газети, політичні партії й на багато чого ще. Гадаю, що більшість, а точніше, усі без винятку наші націоналісти завжди існували і продовжують існувати саме на такі "пожертви". Не подумайте, я не проти. Я сам жертвував певні суми під час Майдану і після нього. Потім припинив це діло. Менше стало емоцій, більше стало розуміння того, що на пожертви таких, як я, батьківщину все одно не захистити, це по-перше, а по-друге, самі збирачі цих пожертв, яких стало аж занадто багато, стали мені не дуже подобатися. До чого я це все? До того, що не буде діла з нашої боротьби доти, доки усі ці "пожертви" залишатимуться анонімними. Допоки той самий "правий сектор" не оприлюднить усіх своїх "жертводавців" із вказаними сумами "пожертв" і не підтвердить це офіційними банківськими документами. Але не зробить цього ані "правий сектор", ані, вибачте на слові, Ляшко, ані всі інші. Тому що у той день, коли суспільство дізнається про джерела їхнього фінансування, за них вже не те що не проголосують — їм ховатися доведеться. Ховатися, на жаль, не від справедливого суду та слідства. Бо суд і слідство у нас теж живуть в основному "на пожертви".
