Старість — не радість. У рамках виконання вказаного гасла змушений був дізнатися, де у столиці районна поліклініка. Район виявився тихий — людей у коридорах медичного закладу небагато. Немолода вже, якщо не сказати більше, медсестра тихо бурчить з приводу мого запізнення на процедури. Пояснюю, що затримався, поки пробирався через Майдан. — І як там наші? — запитує медсестра. — Нічого, — кажу, — тримаються. Причому ані я, ані моя співрозмовниця навіть і не збираємося уточнювати, хто саме є "нашими". А що тут уточнювати? Все і так зрозуміло. І в цьому, як на мене, — головний результат нинішніх буремних подій, які ще невідомо чим саме закінчаться. Якщо закінчаться взагалі. Тому що востаннє усі ми були "нашими" три десятки років тому.
Старість — не радість. У рамках виконання вказаного гасла змушений був дізнатися, де у столиці районна поліклініка. Район виявився тихий — людей у коридорах медичного закладу небагато. Немолода вже, якщо не сказати більше, медсестра тихо бурчить з приводу мого запізнення на процедури. Пояснюю, що затримався, поки пробирався через Майдан. — І як там наші? — запитує медсестра. — Нічого, — кажу, — тримаються. Причому ані я, ані моя співрозмовниця навіть і не збираємося уточнювати, хто саме є "нашими". А що тут уточнювати? Все і так зрозуміло. І в цьому, як на мене, — головний результат нинішніх буремних подій, які ще невідомо чим саме закінчаться. Якщо закінчаться взагалі. Тому що востаннє усі ми були "нашими" три десятки років тому. Тоді, коли радянська влада остаточно розклалася і почала загнивати. Ту владу тоді ненавиділи всі. Від останньої медсестри і прибиральниці до самих представників тої влади. Так далі жити було не можна. І влада у вигляді комуністичної диктатури обвалилася, майже нікого в наших краях не придавивши. Про що ми думали, тихо бажаючи тій владі завалитися? Думали, що коли не буде комуністів і настане демократія, прийде нове щасливе життя. Воно і прийшло. Але не до всіх. І так було потім після кожних нових виборів, після кожної нової "революції". Тому що у будь-якому разі працювати все одно доведеться. Хоч би нашу країну приєднали до Ефіопії, та медсестра мала б так само ходити на роботу і ставити клізми. Хоч би державною мовою у нас оголосили португальську, та медсестра мала б так само робити уколи. Хоч би над нашими держустановами підняли прапор островів Тонга, у поліклініці завжди хтось має робити компреси… Звісно, що португальська поліклініка дещо відрізняється від ефіопської, але у нас та поліклініка все одно залишиться українською, і чистота туалету в ній залежатиме від добросовісності прибиральниці, а не від стратегічного курсу держави. Я це до того, що хто б не взяв гору в нинішній "революції", нам усім все одно треба буде займатися тим, чим ми займаємося завжди. Кому вчитися, кому вчити, кому керувати вантажівками, кому робити уколи, кому торгувати на базарі, кому служити у міліцейському підрозділі. Навіть коли "почнуть саджати" тих або інших, це буде мізерна частина народу, якому слід буде щодня заробляти на хліб за будь-якої влади. Про це все я думав, повертаючись із поліклініки, де мені зробили ті самі процедури. Може, думки мої так сильно відображалися на обличчі, може, щось інше було в мені таке, що продавець в аптеці, куди я зайшов дорогою з поліклініки, запитав мене про те ж саме: Як там наші? І дійшло до мене, що нічого особливого немає ні в мені, ні у старенькій медсестрі, ні в молодому аптекареві. Ми всі нормальні звичайні люди. А об'єднує нас усіх те, що ми хочемо жити по-нашому, а не по-їхньому. І тому ми усі "наші", і рано чи пізно усе-таки буде по-нашому. А на роботу все одно треба буде ходити.
