Коли потрапляєш до Польщі, то навколо усі говорять польською. І це нормально. Жодному поляку не спаде на думку говорити з іншим поляком якоюсь іншою, не польською мовою.
Бо інакше не буває. Але польська мова — це не лише інші назви дій та предметів, інколи схожі на наші, інколи не схожі. Польська мова — це інше мислення. Цо пан хце? — запитають вас у першому ж склепі, тобто у магазині. До вас звернуться не на «ви» і не на «ти», та ще й паном назвуть. Першими ж словами поляк позначає повагу до співрозмовника і до себе. І так у них все. Саме тому вони інші, не такі, як ми. У нас все не так. У нас українець з українцем цілком може розмовляти не українською мовою — а какая разніца? Разніца насправді дуже велика. Тому що неможливо однаково сказати одне й те саме різними мовами. Тому сказати па-русскі «что желаєтє?» продавець ще може, а ось вимовити, як той поляк, «что пан хочєт?» — ні за що! Ну не повернеться язик і все! І поки усі українці не почнуть думати та говорити не польською і не російською, а власною мовою, жодних національних інтересів у нас не буде. Тому що поляк завжди був поляком, яка б влада не була на його землі упродовж тисячі років. Те ж саме можна сказати і про москалів. Чи можемо ми це сказати про себе? Чи може поляк запитати: «А що я буду мати з того, що я поляк?». Не може. І українець не може, якщо він говорить українською. Сказати це можна лише так: «А что я буду імєть?». Тому справжній фронт захисту нашої нації пролягає не на Донбасі, а в головах кожного з нас. І кожен із нас є бійцем на цьому фронті. Коли буваю у столиці, мені по декілька разів на день доводиться спілкуватися з «русскоязичнимі» співвітчизниками. І щораз між нами відбувається двобій — я йому по-нашому, а він мені на «общєпонятном». Результатів цього двобою може бути два — або мій співрозмовник починає говорити по-нашому, тоді я виграв, або продовжує на «общєпонятном», тоді нічия. Поразки, тобто ситуації, коли я почну відповідати на «общєпонятном», не може бути в принципі. Упевнений, якби кожен з українців щодня хоча б не програвав ці мовні двобої у магазині, на вулиці, в установі, в театрі і всюди, то ми б набагато швидше стали насправді єдиним народом не заради якоїсь вигоди, а просто тому, що ми цим народом є. Звісно, ми ніколи не будемо такими, як поляки чи французи. Ми інші. Але ми поступово будемо удосконалюватись за прикладом більш розвинутих націй. І тоді суперечки, які точаться між нашими політиками, стануть зовсім іншими. Якщо наші політики сперечатимуться між собою нашою мовою, а не тою, що тепер, у цю суперечку вже не влізе ніхто. Навіть поляк, не кажучи вже про тих самих. І лише тоді ми зможемо нарешті почати боротися з тою сволотою, що нами править. Бо зараз ми боремося з «агресором». І саме цього цей агресор від нас хце.
