У ранньому дитинстві, коли я вже навчився говорити, але ще не навчився читати, інформацію про навколишнє життя приносив мені радіорепродуктор на кухні комунальної квартири, який не замовкав ні на мить. Майже щодня я чув по тому радіо нові слова, які намагався зрозуміти сам, аби не відволікати дорослих. Так, майже щодня по радіо засуджували расизм Сполучених Штатів Америки, що мене дуже сильно дивувало. Бо чув я вухами не «расизм», а «русизм», і думав, що це слово означає підтримку Росії. І тому не міг зрозуміти, чому це московське радіо засуджує таку хорошу справу. Та головними словами у тому радіо були слова комунізм та марксизм-ленінізм. І гасло таке було: «Під прапором марксизму-ленінізму вперед до перемоги комунізму!». Оскільки при комунізмі, як тоді мені казали, все мало бути безплатно, я хотів, щоб він настав якнайшвидше. Щоправда, хоч раз побачити, як виглядає «прапор марксизму-ленінізму», мені так і не вдалося.
У ранньому дитинстві, коли я вже навчився говорити, але ще не навчився читати, інформацію про навколишнє життя приносив мені радіорепродуктор на кухні комунальної квартири, який не замовкав ні на мить. Майже щодня я чув по тому радіо нові слова, які намагався зрозуміти сам, аби не відволікати дорослих. Так, майже щодня по радіо засуджували расизм Сполучених Штатів Америки, що мене дуже сильно дивувало. Бо чув я вухами не «расизм», а «русизм», і думав, що це слово означає підтримку Росії. І тому не міг зрозуміти, чому це московське радіо засуджує таку хорошу справу. Та головними словами у тому радіо були слова комунізм та марксизм-ленінізм. І гасло таке було: «Під прапором марксизму-ленінізму вперед до перемоги комунізму!». Оскільки при комунізмі, як тоді мені казали, все мало бути безплатно, я хотів, щоб він настав якнайшвидше. Щоправда, хоч раз побачити, як виглядає «прапор марксизму-ленінізму», мені так і не вдалося. Згодом, вже коли я навчився читати і слухати, окрім «брехунця» на кухні, ще й «Голос Америки» по радіоприймачу в кімнаті, до мене потроху дійшло, що під тим прапором, якого ніхто не бачив, збираються комуністи. І не просто комуністи, а ті, хто нами править. Та й гасло до того часу змінилося: «Під прапором марксизму-ленінізму, під керівництвом Комуністичної партії вперед до перемоги комунізму!». Партію до гасла додали, гадаю, задля того, аби ніхто не подумав йти до комунізму самостійно, без тої самої партії. З комунізмом у нас, як відомо, не склалося, а от із партіями усе гаразд. І лідери у партій наших один кращий за одного, точніше, одна краща за інших. Одне мене непокоїть: до чого ті партії нас ведуть і чим одна від одної відрізняється? У чому відмінність «тимошенкізму» від «ющенкізму» або «януковичизму» від «литвинизму»? Та й «комунізм» нинішній теж невідомо до чого збирається вести. Я серйозно. Хочу знати, куди нас вони збираються вести перед черговими чи позачерговими виборами. Мовчать, не кажуть. Тому, напевно, що ведуть вони всі не нас, а себе. Куди ведуть — теж ясно. До влади. І стають наші люди «тимошенківцями» чи «ющенківцями» не тому, що розділяють певні погляди, а тому, що інакше до влади — зась! Подивіться на наших місцевих «януковичистів». Нормальні хлопці не гірші за інших. Просто місця у перших рядах «ющенківців» чи «тимошенківців» для них не залишилось. Ось і пішли вони туди, де є хоч маленька, але перспектива. І агітують нас тепер за лідерів, а не за мету. Не можуть вони так прямо агітувати нас за свою(!) мету. Не можуть сказати, що, мовляв, проголосуйте за нашу партію чи блок, аби ми особисто опинилися у владі. Натомість критикують один одного нещадно. І знову не за мету, а за щось інше. Бо ж не можна всерйоз вважати, що одні приведуть нас до Росії, а інші — до Європи. Вони ж себе ведуть, а не нас, і тому ніколи не віддадуть взяту владу ні Росії, ні Євросоюзу. Навіть шматочком невеличким не поділяться. Бо ж і у нинішньому Євросоюзі, й у колишньому СРСР слід було віддавати частину влади. Хіба ми на це здатні? Хіба ми європейці, щоб зробити це добровільно, чи чеченці, осетини або казанські татари, щоб віддати ту владу під загрозою сили? Ми — українці. І тому нікому нічого не віддамо. Собі візьмемо, між собою поділимо під прапорами «тимошенкізму» чи, прости Господи, «ахметизму». Добре, що у місті нашому не було поки подібного. Не було десять років ніякого «чайкізму» і не буде у грудні, наприклад, «богатирчукізму». Буде обрана нами влада. Така сама, як ми. Без усяких прапорів.
