У нинішньому перенасиченому інформацією світі ніхто вже не переймається вигадуванням чогось нового. Популярні книжки пишуть за допомогою комп'ютерних програм, що допомагають автору якнайкраще замаскувати вбивцю, щоб читач не здогадався до останньої сторінки. Нові кінофільми є варіантами старих популярних стрічок, причому не завжди першими. Є в кіно сюжети, на які кожні п'ять-десять років знімають нові картини. Навіщо морочити голову собі й людям? Нехай нове покоління має свій варіант усіх цих "термінаторів", "міцних горішків", "іроній долі", "джентльменів удачі" і так далі. Аби у кіно ходили і квитки купували. А те, що нове кіно забудуть вже за тиждень, це навіть добре. Можна буде за певний час ще раз його зняти. А потім ще і ще…
У нинішньому перенасиченому інформацією світі ніхто вже не переймається вигадуванням чогось нового. Популярні книжки пишуть за допомогою комп'ютерних програм, що допомагають автору якнайкраще замаскувати вбивцю, щоб читач не здогадався до останньої сторінки. Нові кінофільми є варіантами старих популярних стрічок, причому не завжди першими. Є в кіно сюжети, на які кожні п'ять-десять років знімають нові картини. Навіщо морочити голову собі й людям? Нехай нове покоління має свій варіант усіх цих "термінаторів", "міцних горішків", "іроній долі", "джентльменів удачі" і так далі. Аби у кіно ходили і квитки купували. А те, що нове кіно забудуть вже за тиждень, це навіть добре. Можна буде за певний час ще раз його зняти. А потім ще і ще… Не відстають від процесу і наші політики. Закрутити нову революцію нинішня опозиція не здатна — не той авторитет. Залишається щосили прагнути не зникнути з новин. А як це зробити? У парламент вже пройшли, що далі? А далі — як у сучасному кіно. Згадали наші політики, як понад двадцять років тому їхні попередники весело руйнували пам'ятники та перейменовували вулиці. Чому б не зайнятися цим знову? Бо ж молодь вже цього не пам'ятає. Для тих, кому сьогодні двадцять, монумент на майдані є лише частиною пейзажу, на тлі якого проходить їхнє життя. Попередні покоління призначали побачення, розпивали спиртні напої та билися поміж собою біля одних пам'ятників, нове покоління робить усе те ж саме біля інших. На свята організовано покладають квіти, у будні неорганізовано живуть своїм юним життям. Той факт, що в Костополі пам'ятник на майдані не такий, як у Крижополі, нічого у житті молоді не змінює. А дарма — вирішили політики. Після чого потрощили пам'ятник Леніну в одному з райцентрів Сумської області, потрапивши завдяки цьому в телевізор. Тепер цей пам'ятник інші політики поставили на місце. Не той старий, а новий — пластмасовий. І теж потрапили у телевізор. Рахунок став 1:1. Що буде далі — не знаю. Чи продовжать депутати з мандатами грати у пластмасових солдатиків, чи то пак Леніних, чи покинуть цю забаву як не дуже політично перспективну? Гадаю, що не покинуть. Тому що нічого більш помітного, ніж трощити пам'ятники, ці хлопці з мандатами не вміють. Точніше, вміють, але зовсім інше. У наших краях двадцять років тому теж був такий самий із мандатом, що пам'ятники ламав і церкви захоплював. Як потім виявилося, захоплював він і дещо інше. Вже для себе. І символічно, що лиха доля знайшла його саме на захопленій тихцем для себе території. Та повернемося до Леніна, чиїх пам'ятників на сході країни ще кілька сотень, якщо не тисяч. За два десятиліття частина з цих монументів розвалилася сама. Бо ніхто не мав бажання за тими Леніними доглядати. Молодим, як ми вже згадували, — все одно. Не все одно лише політикам. Ці політики не можуть нині запропонувати обдуреним ними виборцям щось інше, ніж руйнування пам'ятників і встановлення їх назад. Шкода, що у нас двадцять років тому всі ці пам'ятники порозвалювали. Залишається спостерігати за пригодами гранітного, гіпсового та металевого Леніна по телевізору. Фінал легко передбачити. Металеві Леніни під цей галас потроху зникнуть. Залишаться лише пластмасові. Бо політика є продовженням економіки. А метал нині коштує дуже дорого. Дорожче за Леніна.
