Є в Рівному невеличка книгарня, що притулилася поміж десятків інших торгових закладів на місці розтриньканого колись трудовим колективом центрального гастроному. Від магазинів-конкурентів, розташованих неподалік, цю книгарню відрізняє портрет, що притулився за спиною касира, хитро поглядаючи на відвідувачів із безпечної відстані. Інших портретів у цій крамниці не продають.
Є в Рівному невеличка книгарня, що притулилася поміж десятків інших торгових закладів на місці розтриньканого колись трудовим колективом центрального гастроному. Від магазинів-конкурентів, розташованих неподалік, цю книгарню відрізняє портрет, що притулився за спиною касира, хитро поглядаючи на відвідувачів із безпечної відстані. Інших портретів у цій крамниці не продають. Тож я спочатку подумав, що той портрет не на продаж, а так, для прикраси. Перепитав у продавця. Виявилося, що кольорове фото, надруковане на гарному папері, таки продається. — І що, купують? — перепитав я продавця. — Та купують, — сором'язливо відповіла трудівниця книжкового прилавка, — для організацій. — А для себе? — спробував я уточнити. Після чого замовчав, бо зрозумів усю безглуздість свого запитання. Хіба покупець зобов'язаний казати продавцеві, навіщо він купує товар? Віддав гроші — забрав! Але ж це не просто товар, це портрет! Та й продавщиця сама напросилася, уточнивши, що купують той портрет "для організацій". Відчула, що купувати той портрет для себе якось не виходить. Куди його повісити? У вітальню? На кухню? У спальню? Хочу уявити і не виходить. Організації — інша справа. Там ні в кого не запитують, які портрети вішати. Які скажуть, такі й повісять. А потім знімуть. Згадав чомусь свою ранню юність, коли довелося у складі студентського будзагону кілька тижнів ночувати у "червоному куточку" тракторної бригади забув якого колгоспу Млинівського району. Там на стіні висіли портрети членів Політбюро ЦК КПРС, яких я за кілька днів вивчив напам'ять. Після чого певний час вражав знайомих своєю несподіваною ерудицією. Тому що добровільно вчити імена членів того Політбюро тоді нікому не спало б на думку. Тим більше, що ці імена періодично змінювалися без пояснень. Та повернемось із спогадів про минуле у наші дні. Розглянемо той портрет із комерційної точки зору. Навряд чи його реалізація покупцям "з організацій" хоч трохи суттєво збільшила виручку тої книгарні. То може той портрет виконує певну рекламну функцію? Побачить покупець зображеного на портреті й одразу ж захоче купити книжку, а може, і не одну. Кримінальний кодекс, наприклад. Ви ж знаєте, тепер він оновився, і його бажано знати кожному, аби раптом не опинитися зненацька у камері з відеоспостереженням. А може, вірші захочеться почитати, глянувши на той портрет. Анни Ахметової, чи як її там? Або Чехова, видатного українського поета. Мені чомусь не захотілося. Здалося, що той портрет дивиться одним оком на касирку, щоб виручку не забувала на місце класти та касовий чек вибивати, а другим — на мене. Причому дивиться з посмішкою такою лагідною, від якої у мене одразу зникло бажання читати книжки. Захотілося швидше вийти з тої книгарні надвір. А потім по можливості оминати ті організації, для яких, як я розумію, той портрет і продається. Знаю я ті організації. Зайти легко, а вийти — проблема. Хоч би ти й міністром був свого часу. І до книгарні тої я більше не піду. Без того портрета якось спокійніше.
