З дитинства мене вчили писати заяви. Справа виявилась нескладною. Пишеш у правому куточку «начальнику такому-то» від «такого-то», який проживає «там-то». Потім йде по центру слово «заява», а далі зліва направо короткий зміст твого звернення до керівника. Заяв цих я за життя понаписував сотні. Особливо запам’ятав заяви у міліції, які чомусь слід було адресувати начальнику міського відділу, хоча вище дільничного чи слідчого ці заяви ніколи не доходили.
З дитинства мене вчили писати заяви. Справа виявилась нескладною. Пишеш у правому куточку «начальнику такому-то» від «такого-то», який проживає «там-то». Потім йде по центру слово «заява», а далі зліва направо короткий зміст твого звернення до керівника. Заяв цих я за життя понаписував сотні. Особливо запам’ятав заяви у міліції, які чомусь слід було адресувати начальнику міського відділу, хоча вище дільничного чи слідчого ці заяви ніколи не доходили. Так само було і з багатьма іншими документами, які замість тих, кому вони написані, читали їхні підлеглі. Інколи заяви були помилковими або дуже швидко втрачали актуальність. Наприклад, просиш письмово у начальника ЖЕКу виділити тобі необхідну в роботі нову мітлу замість старої, що розвалилася, а на складі вже ті мітли лежать завезені й назавтра їх усім роздадуть. Заява у такому випадку сама по собі анулюється і не розглядається. Ми ж не бюрократи якісь. Хоча не виключено, що на зареєстрованій заяві секретарка напише «видано мітлу в кількості 1(одна) шт». І в архів ту заяву. Складніше із заявами про прийом на роботу та звільнення з неї. Реально ця заява — формальність. Якщо начальник домовився з майбутнім працівником, він каже — пиши заяву. Коли хоче його звільнити — каже те ж саме. Коли працівник не хоче більше працювати, заява теж не має значення. Хіба що для розрахунку. На заявах цих, ясна річ, стоїть підпис заявника. Закарлючка, яка засвідчує, що документ написаний власноруч і з доброї волі. Оце, здається, і все, що я знаю про заяви та підписи під ними. Точніше, знав. Тепер, як виявилось, заяви та підписи набули нової, нечуваної раніше динаміки. Документ, виявляється, можна написати і підписати, а потім «відкликати» назад. Що цікаво, ніякого «відликання» у жодному з кодексів чи законів немає. Від Кримінального до Цивільного. Заява, вона я є заява. Підпис, він і є підпис. Якщо не згоден зі старою заявою, пиши нову. Але спочатку виконай всі зобов’язання по старій. Так само із підписом. Якщо вже підписався — відповідай. Це все, як мені досі здавалося, було очевидним і жодному обговоренню не підлягало. Але ж ні — все частіше ми чуємо від політиків та інших діячів про те, що вони «відкликали» свої підписи чи заяви. Причому роблять це вони у будь-який момент. Точніше, одразу після того, як порушать те, що заявляли і під чим підписувались. Вчора пообіцяв — сьогодні порушив. А порушником кому хочеться бути? Тому віднині наші політики не бувають зрадниками і не дають брехливих обіцянок. Вони просто «відкликають» свої заяви чи підписи. Нечесно виходить. Ми ж бо не можемо «відкликати» свої голоси, віддані на виборах за тих брехунів. Так і сидимо обдурені й слухаємо, як славний міністр Луценко періодично потопає у власній брехні то по коліна, то по пояс, то по шию. Але не тоне зовсім, завжди випливаючи і аргументовано пояснюючи, чому він вчора збрехав. Робить це віртуозно, не гірше за свого вчителя Мороза, який за п’ять хвилин обдурив всю українську політику. То, може, і нам у них повчитися? Аби самому брехати перед народом не червоніючи, як ті політики. Видається мені, що вчитися вже пізно. Це треба було робити ще в дитинстві, коли вчився писати і відповідати за написане. Не ховаючись і нічого не «відкликаючи». Аби потім жити спокійно і ходити без охорони. Бо ті, що добре вміють «відкликати» заяви, самостійно пересуваються хіба що до хатньої вбиральні. Тепер перед Морозом та Луценком возять рамки металошукачів, щоб пропускати через них бажаючих підійти до видатних політиків. І правильно роблять. Мало на що можуть піти ті, кому ці пани наобіцяли всього, а потім свої обіцянки «відкликали».
