Наш парламент закон новий ухвалив. Про захист приватного життя. Згідно з цим законом про мене, наприклад, ніхто нічого не може написати без мого дозволу. Якщо напише, то я можу подати на нього до суду і притягти до суворої кримінальної (!) відповідальності. Усі відомості про мене тепер є моєю власністю і ніхто їх не може без мене використовувати. А власністю моєю є практично все, що мене стосується, навіть моє ім’я і прізвище.
Наш парламент закон новий ухвалив. Про захист приватного життя. Згідно з цим законом про мене, наприклад, ніхто нічого не може написати без мого дозволу. Якщо напише, то я можу подати на нього до суду і притягти до суворої кримінальної (!) відповідальності. Усі відомості про мене тепер є моєю власністю і ніхто їх не може без мене використовувати. А власністю моєю є практично все, що мене стосується, навіть моє ім’я і прізвище. Є, звісно, і винятки. Про державного службовця першої категорії, тобто людину рівня депутата чи міністра, писати можна. Втішили. А то б ми навіть нашого президента по імені назвати без дозволу не мали б права. А поки ми з вами не президенти, геть усі від нашого приватного життя. І взагалі від усього, що нас стосується. Запитаєте, як тепер працюватиме преса? Не знаю, як молоді представники нашого цеху, а я досвід маю. Ще двадцять років тому нізащо не можна було написати у пресі про те, що у Рівному є радіозавод. Завод був, на ньому працювали тисячі людей, а писати про нього не можна було. Найсмішніше, що на цьому заводі виходила власна газета, в якій не можна було називати ані сам завод, ані те, що там виробляють. І що ви думали? Виходила і та газета, і усі інші. Щоправда, тоді не було такого поняття, як приватність, тому імена наші можна було називати відкрито. Так і писати, що Василь, наприклад, Петренко, виконав план з випуску продукції. Якої саме продукції й кому ця продукція призначалася — писати не можна було. І нічого, працювали заводи, щось там випускали… Коли ж стало можна про все писати і говорити, усі ці заводи позупинялися. Дехто подумав, що тому, що продукція цих заводів була неконкурентноспроможною на ринку. Я теж до останнього часу так гадав. Аж поки наша Верховна Рада мене не поправила. Виявляється, що не тому все позупинялося, що всякий непотріб випускало, а тому, що писати про це дозволили. А тут до депутатів ще й капіталісти додалися. Дуже хочуть вони, щоб у телевізорі та газетах називали їхню продукцію і не називали конкурента. І ми туди само. Ніхто тепер не напише, що таке, мовляв, і таке повідомила газета «Вільний екскаватор». Тому що конкурент. Тому й пишемо: «в одній з газет», а ні в якому там «Вільному екскаваторі». Але повернемося до нового закону, який не лише преси стосується. За цим законом взагалі не можна називати відомості про людину без її дозволу. Тому вчителька тепер не зможе сказати в класі, що Іваненко одержав двійку за диктант. Тому що цим вона розголосить його приватні дані без його дозволу. Скажете, що це ідіотизм. Правильно — ідіотизм. Але ж приймали цей ідіотизм зовсім не ідіоти. Подивіться на їхні статки і зрозумієте, хто з нас ідіот. Одного не врахували наші парламентарі — навіть нормальні закони у нас застосовують по-ідіотськи, а якщо сам закон такий… Тішить лише те, що закон про захист нашої приватності почне діяти з нового року. А до нього ще дожити треба. І не лише ідіотам.
