Уперше спостерігати це явище мені довелося навесні 1990-го. Це сталося у Квасилові, де політично активні та національно свідомі будівельники розфарбували у синьо-жовтий колір свій вагончик-побутівку. Прагнення тих будівельників здійснилися тоді наполовину. Синьо-жовтий прапор за півтора року таки був піднятий над усією Україною. А ось завод, який зводили ті будівельники у Квасилові, так ніколи і не запрацював. Тепер у недобудованих цехах та навколо них хіба що кіно про бандитів можна знімати. І так у нас із усім. Не подумайте, я зовсім не проти наших національних кольорів. Я двома руками й усім іншим за! Водночас я проти того, щоб із святими національними символами поводилися абияк.
Уперше спостерігати це явище мені довелося навесні 1990-го. Це сталося у Квасилові, де політично активні та національно свідомі будівельники розфарбували у синьо-жовтий колір свій вагончик-побутівку. Прагнення тих будівельників здійснилися тоді наполовину. Синьо-жовтий прапор за півтора року таки був піднятий над усією Україною. А ось завод, який зводили ті будівельники у Квасилові, так ніколи і не запрацював. Тепер у недобудованих цехах та навколо них хіба що кіно про бандитів можна знімати. І так у нас із усім. Не подумайте, я зовсім не проти наших національних кольорів. Я двома руками й усім іншим за!
Водночас я проти того, щоб із святими національними символами поводилися абияк.
Не годиться фарбувати синьо-жовтим усе, на що впало око. Це може бути одноразово, як мистецька чи політична акція. Але перспектива жити посеред синьо-жовтих будинків, ходити по синьо-жовтих тротуарах, вдягнувшись у жовті штани та синю сорочку, їздити у синьо-жовтих автобусах та автомобілях із синьо-жовтими пасажирами мене якось не надихає. Занадто нагадує місце для душевнохворих. І це теж має право на існування. Ми усі нині душевнохворі, бо душа болить за те, що коїться у державі взагалі і довкіл нас зокрема. Але коли у тебе є здоровий глузд, ти не почнеш змінювати своє життя з розфарбовування усього навколо себе у національні кольори. Тому що нормальна людина розуміє — це не допомагає. Якщо пігулки від головного болю не допомагають, слід шукати інший засіб від болю, а не перефарбовувати ті пігулки у синьо-жовті. Якщо підлога брудна, її слід мити, а не фарбувати у синьо-жовте. І так далі. Мене це недарма тривожить.
Занадто добре знаю наших місцевих активістів, які замість роботи усе життя займаються її імітацією. Зупинити їх неможливо, але можна хоча б обмежити, поставити у певні, хоч трохи розумні рамки. Бо ж з них станеться. Вони, якщо їх не зупинити, почнуть унітази синьо-жовтим розфарбовувати. З обох боків. І ще багато чого. У не зайнятого корисною працею активіста знаєте яка фантазія? Краще не знати. Бо активіст за своєю суттю здатен лише проголошувати ініціативу і перший хапатися чи то за відро з фарбою, чи то за автомат-карабін. Щоб потім кинути. Придумавши собі нову забавку. А потім ще нову і ще…
А розпочате і недороблене так і мулятиме очі, призводячи до результатів, протилежних задуманому активістами. То на чому ми зупинились? Чому в нас ще пам'ятники у центрі не синьо-жовті? Стовпи теж! А кінотеатр під назвою "Україна" хто буде фарбувати? А міську раду? А обласну? Уперед, хлопці та дівчата! Покажіть усьому світу свій патріотизм! Може, мода на це піде світом і виробники синьої та жовтої фарб збагатяться на мільярди? А може, і не буде нічого. Лише замітатиме пилюка усе нині пофарбоване, поступово перефарбовуючи усе у колір бруду. То може, просто почнемо усе вчасно мити та підмітати? Це буде, по-перше, насправді патріотично, а по-друге, після цього сил на додаткове розфарбовування вже не буде. А навіщо, коли і так чисто? А там, де чисто, не соромно і прапор національний підняти!
