Для початку давайте проведемо невеличку самоперевірку. Спробуйте пригадати мелодію пісні, що представляла Україну на будь-якому з попередніх конкурсів Євробачення. Просите нереальних завдань не ставити? Тоді, може, хоча б слова згадаєте хоча б однієї пісні? Складно? Давайте тоді разом. У мене виходить згадати лише "гей-гей" із пісні, яку прокричала 2004 року Руслана Лижичко, та "гоп-гоп" із пісні, яку за кілька років по тому волав на Євробаченні наш Андрій Данилко, він же "Вєрка Сердючка".
Для початку давайте проведемо невеличку самоперевірку. Спробуйте пригадати мелодію пісні, що представляла Україну на будь-якому з попередніх конкурсів Євробачення. Просите нереальних завдань не ставити? Тоді, може, хоча б слова згадаєте хоча б однієї пісні? Складно? Давайте тоді разом. У мене виходить згадати лише "гей-гей" із пісні, яку прокричала 2004 року Руслана Лижичко, та "гоп-гоп" із пісні, яку за кілька років по тому волав на Євробаченні наш Андрій Данилко, він же "Вєрка Сердючка". Що цікаво, саме оці "гей-гей" та "гоп-гоп" виявилися у підсумку найбільш успішними у "спортивному" сенсі, тобто посіли найвищі місця з-поміж інших наших представників, які намагалися не вигукувати, а співати. У чому розгадка цього феномена? Як на мене, у повному ідіотизмі конкурсу Євробачення у його нинішньому вигляді. Колись давно, коли у цьому конкурсі брали участь не півсотні, а лише трохи більше десяти країн Європи, був хоч якийсь шанс почути на Євробаченні музику. А тепер? Як може нормальна людина, прослухавши уперше в житті два десятки пісень малозрозумілою або зовсім незрозумілою мовою, визначити, яка з них краща? Ніяк не може. Тому що аби одразу запасти в душу і запам'ятатися людям із першого разу, мелодія пісні має бути геніальною, або хоча б видатною. І вірші для тексту теж не завадять. Геніальні ж пісні, або хоча б видатні, тобто ті, що не забуваються одразу після того, як їх перестають крутити по радіо-телебаченню, останнім часом не з'являються у принципі. Згадайте того корейця з псячим прізвищем, що виконав найпопулярнішу пісню минулого року. Згадали? А мелодію? Отож. Ті ж самі "гей-гей" та "гоп-гоп", лише корейською. Це означає, що текст сучасній пісні взагалі-то не дуже потрібен. Справді, навіщо морочитися з текстом і мелодією, якщо вже завтра слід поспішати "скачати" нові і нові "хіти", аби післязавтра їх забути, бо треба "качати" нові? У що за таких умов перетворюється пісенний конкурс? Правильно — у футбол, де слід уболівати за наших і підтримувати наших лише за те, що вони наші. Щоб потім порадіти перемозі, помахати прапорами і… одразу ж про цей конкурс забути. Бо завтра будуть нові і нові шоу, нестачі в яких нині аж ніяк не відчувається. А Євробачення, перетворене з музичного конкурсу невідомо на що, буде хіба що і надалі розширювати свій формат. Дитяче Євробачення вже існує, і ми у ньому вже перемагаємо. На черзі собаче Євробачення, котяче Євробачення, коняче Євробачення, мишаче Євробачення, щуряче Євробачення, на яких можна буде скільки завгодно "уболівати за своїх". Тому ви як собі хочете, а я замість того конкурсу краще музику послухаю. А за наших буду уболівати по-старому, тобто на футболі.
