У нашій столиці пройшли чергові «всесвітні ігри». Жінки і чоловіки з багатьох країн змагалися у різних вправах від піднімання каменюк та биття один одного ногами до перегонів на авто та мотоциклах. Глядачів на цих «іграх» або не було взагалі, або вони складалися з людей, що йшли у неділю з пляжу та на пляж. Серед чемпіонів «всесвітніх ігор», звичайно ж, більшість були українці. Інакше і бути не могло. Навіщо було витрачатися, збираючи купу людей з різних країн, якщо не мати після цього права оголосити себе «переможцями всесвітніх ігор»? Те, що більшість учасників були українцями, білорусами та росіянами, а про існування «видів спорту», в яких вони змагалися, дуже мало хто знає, нікого особливо не бентежило. Головне — ми переможці. «Ві ар зе чемпіонз», — як заспівав на свою голову тридцять років тому Фреді Меркюрі.
У нашій столиці пройшли чергові «всесвітні ігри». Жінки і чоловіки з багатьох країн змагалися у різних вправах від піднімання каменюк та биття один одного ногами до перегонів на авто та мотоциклах. Глядачів на цих «іграх» або не було взагалі, або вони складалися з людей, що йшли у неділю з пляжу та на пляж. Серед чемпіонів «всесвітніх ігор», звичайно ж, більшість були українці. Інакше і бути не могло. Навіщо було витрачатися, збираючи купу людей з різних країн, якщо не мати після цього права оголосити себе «переможцями всесвітніх ігор»? Те, що більшість учасників були українцями, білорусами та росіянами, а про існування «видів спорту», в яких вони змагалися, дуже мало хто знає, нікого особливо не бентежило. Головне — ми переможці. «Ві ар зе чемпіонз», — як заспівав на свою голову тридцять років тому Фреді Меркюрі. Крутить тепер, напевно, бідного Фреді у його труні, як той пропелер, бо ж ті «чемпіонз» тепер плодяться швидше за тарганів і щораз приспівують отой куплет. Бо чемпіонами тепер хочуть бути всі. І не просто чемпіонами шкільного класу або чемпіонами одного з турецьких пляжів. Це — несерйозно. Справжніми чемпіонами народ хоче бути — «оф зе ворлд»! З футболом, волейболом, бігом, плаванням, стрибками з жердиною і без у цьому сенсі складно. Бо ж бажаючих занадто багато, а чемпіонів світу в тому ж футболі — один на мільйон. Або на півмільйона — не менше. Шансів — як у тій лотереї з джек-потом. Але ж у лотереї хоч робити нічого не треба — чекай собі тиражу і все. А тут тренуватися слід щодня. Тренуватися наш народ ніби і не проти. Щоб м’язи були гарні на руках, ногах, животі, спині і шиї. Ви думаєте чому серед певної частини нашої молоді досі популярна забута світом зачіска «під нуль»? Елементарно — щоб зачіска не відволікала від головної краси: тих самих м’язів рук, спини і живота, з такими труднощами накачаних у тренажерному залі. Займалися хлопці й дівчата, упрівали на тих тренажерах замість того, щоб відпочивати собі. Тепер нагороди за це хочуть, титулів чемпіонських. У чому завгодно, хоч у підніманні важких предметів, хоч у стрибках навскоси. Щодо піднімання важких предметів, то у мого покоління є свій досвід, здобутий під час перекурів під вербою на товарній станції, коли піввагона вже розвантажено. Разом із кремезними і водночас сухими як стільці вантажниками ми відхекувались від тяжкої роботи, ловлячи на собі заздрісні погляди цих самих вантажників. Добре вам, хлопці, — казали нам ті фахівці із перенесення бочок та ящиків, — ви оце інститути позакінчуєте і не треба вам буде ящики тягати, головою працювати будете! Не вийшло. Не захотіли ми працювати головою. Комп’ютери і всякі там мобільні мультимедії вже котрий десяток років винаходять і виготовляють худенькі японці, китайці та корейці. А ми, сильні й могутні, так нічого і не винайшли, нічого не виготовили, нічого не впровадили. Все чекаємо світової слави невідомо за що. То «сидячу революцію» собі вигадали і героями себе проголосили. Тепер ось «світові ігри» провели і чемпіонами світу стали. У стрибках навскоси. Щоправда, світ про це наше геройство та чемпіонство або не знає взагалі, або сміється з нього. І чого б оце сміятися? Працювати головою та стрибати прямо і дурень зможе. Чи все-таки навпаки?
