У стародавні часи, коли наші пращури не знали законів природи, їхні вожді та жерці тодішніх поганських релігій закликали молитися за урожай, виконувати обряди, аби пішов дощ чи навпаки — припинився, танцювати та співати, аби не захворіла худоба, приносити жертви, аби перемогти ворогів.
Дуже часто це допомагало. Але не тому, що молитви та співи доходили до могутніх таємничих сил, а тому що вожді та жерці знали закони природи і могли більш-менш точно передбачити час дощу чи посухи. Підлеглим цього не розповідали, аби ті поважали їхню владу і вірили у вищі сили. Коли ж молитви та заклинання не допомагали, наставали дощі або посуха, гинула худоба, нападали вороги. Після чого старих вождів і жерців замінювали нові. І так аж до наших часів. Я не проти, аби ми усе довкіл розфарбували у синьо-жовті кольори, кожні десять хвилин вигукували "Слава Україні!" і щогодини натхненно співали наш національний гімн. Але щось мені підказує, що ані на урожай зернових, ані на поголів'я худоби, не кажучи вже про промислове виробництво та торгівлю, вищезгадані патріотичні дії практично не впливають. Точніше, ніяк не впливають. І на успіхи у війні теж. Напіврозвалені тягачі не поїдуть швидше, якщо їх перефарбувати у синьо-жовте. Застаріле озброєння не влучатиме точніше від того, що стрільці кричатимуть "Смерть ворогам!". Ну і зрадники та злодії теж від наших співів і вигуків не зникнуть. Навпаки, саме вони перші співатимуть "згинуть наші воріженьки", поклавши на серце руку, яка щойно у черговий раз вкрала. Тож очікування того, що "наші воріженьки" згинуть способом, вказаним у першому куплеті нашого гімну, мені здається малопродуктивним, а точніше, зовсім непродуктивним. Навіть якщо ми всі вивчимо ще три куплети нашого гімну, а там їх не один, який знають усі, а чотири, якщо ми, пофарбувавшись у національні кольори, усі вдягнемо вишиванки, це нам нічим не допоможе. Запитаєте, хіба не знають про це наші найвищі керівники? Знають. Але подібно до вождів і жерців тисячолітньої давності, вони пропонують нам або співати гімни, або гинути на війні через зраду обвішаних орденами генералів. Після чого теж співати, лише більш сумно. Не знаю, як ви, а я не готовий поки прийняти мученицьку смерть за рідну землю та християнську віру. Навіть якщо мене потім запишуть у святі чи назвуть моїм іменем одну з вулиць на околиці міста. Не хочу я гинути, безпомічно співаючи гімн перед лицем жорстокого і підступного ворога. Я хочу боротися з цим ворогом і перемогти його. Гадаю, що цього хочу не лише я один, а практично усі українці. Розумію, що законів розвитку суспільства чи функціонування політичної системи, а може, і тих чи інших законів природи більшість із нас, як і наші давні пращури, може не знати. Але ми повинні знати, що зводити боротьбу з ворогом до суцільних співів і фарбувань не можна. Інакше на нас очікує болюча та жорстока поразка на усіх фронтах. Думаю, що про це здогадувалися і наші предки багато тисяч років тому. Але здогадувалися занадто пізно. Бо ж ворог, на відміну від нас, не співає і не наряджається у національні строї. Це щодо ворога зовнішнього. А ворог внутрішній якраз навпаки. Спить у вишиванці, їздить із синьо-жовтим прапорцем на машині… Мене нещодавно така машина зупинила на дорозі. На вимогу показати документи і пояснити порушення я відповів: "Слава Україні!". Відповіли як належить і побажали щасливої дороги. Свої?
