Із першого дня нашої державної незалежності мене неймовірно дратувала і вганяла у депресію "пам'ять про загиблих воїнів" у вигляді тисяч пам'ятників і монументів, до яких продовжували щороку організовано водити дітей, як водили колись і мене з моїми однокласниками.
Чому це дратувало? Тому що я розумів так, що після того, як ми стали незалежними, "красная армія" стала для нас іноземною. Як може незалежна держава поклонятися іноземній армії й на державному рівні її вшановувати? На мене тоді ображалися, казали, що не можна так, що у цій "красній армії" воювали "наші батьки і діди". Ну і що? Я теж служив у тій армії. Робити це чи ні — мене ніхто не запитував. Альтернативою були чотири роки тюрми за відмову прийняти присягу. До тюрми просто з нашої казарми пішли троє молодих солдатів, яким їхня релігія не дозволяла брати зброю. Усі інші, і я сам у тому числі, зброю взяли. Так само взяли зброю наші батьки і діди, яких ніхто не запитував, чи хочуть вони бути "красноармєйцамі". Їх гнали у бій як худобу, і вони гинули мільйонами. А потім ті, хто їх гнав, отримували пенсії й розповідали нам про свої "подвиги". Хто зараз пам'ятає, що тисячі жителів нашої області у 20-30-ті роки минулого століття служили і воювали у Війську Польському? Чому ми їх не вшановуємо, чому не гонимо нещасних школярів покладати квіти до їхніх могил? Чи вони гірші за "красноармєйцев"? Звісно, що це усе я намагався сприймати з гумором. А що залишалося, коли деякі мої однолітки вже почали ходити у Рівному на парад 9 травня як "ветерани війни"? Запитаєте, навіщо я зараз про це? Яка сьогодні різниця, хто і на які могили ганяв школярів двадцять останніх років? Пояснюю. У сусідніх із нами Польщі, Словаччині, Угорщині з першого дня після виведення радянських військ зняли усю комуністичну символіку і перестали поклонятися "визволителям" із СРСР. Могили та пам'ятники над ними ніхто не чіпав. Просто до них ходили і ходять лише за особистим бажанням, тобто не ходить ніхто. У результаті ці країни тепер члени НАТО. Вони захищені від нападу "совєтскіх воінов", які тепер звуться дещо інакше. Вони, на відміну від нас, знають усю правду про "воінов-освободітєлєй", а ми цю правду дізнаємося лише тепер. Лише зараз ми побачили бридке і потворне обличчя "россійской арміі", яка вбиває не у відкритому бою, а заховавшись за спини мирних людей та перевдягнувшись у іншу форму. Ми побачили потворну мармизу "расіян", які чи не всі, як виявилось, нас ненавидять і згодні нас вбивати. Хто заважав побачити це все двадцять років тому? Хто не давав нам створити нормальну армію, а не годувати уламки "вооружонних сіл СССР"? Ті самі, хто ганяв дітей на мітинги, присвячені "вєлікой побєдє", ті самі, хто святкував "дєнь защітніка атєчєства" і так далі. Тепер ці "защітнікі" вбивають наших дітей. Тих самих, яких, якби не війна, знову погнали б святкувати "дєнь побєди" і вклонятися "воінам красной армії". Жодна біда не приходить нізвідки. Спочатку біда починається у головах, а вже потім настає у реальності. Тепер ми точно не святкуватимемо "дєнь побєди", точніше, наша влада перестане ганяти бюджетників та школярів на ці святкування. Хоча хто знає? Війна ще не закінчилася. А наші товстоморді керівники, в разі чого, першими побіжать виконувати усі забаганки окупантів, як це сталося на Донбасі та у Криму. Запобігти цьому можуть лише нові, свіжі могили "совєтскіх воінов" на нашій землі, яким українці ніколи не будуть вклонятися. Якщо влада не примусить. А що? З неї станеться…
