Ніколи не любив ходити по вулицях. Завжди намагався простувати найближчим шляхом через двори, парки, сади, городи, спортмайданчики… Місто для мене завжди було наповнене маловідомими стежками, якими можна швидко проскочити поміж вулицями і вийти куди треба, не штовхаючись на тротуарі. Ще у дитинстві знав не тільки усі прохідні двори міста, а й усі прохідні під’їзди. Були і такі. І навіть зараз є. Заходиш у такий під’їзд з вулиці і зникаєш, вийшовши з протилежного боку. Може, це від того, що у дитинстві начитався пригодницьких книжок і шукав довкіл місця, схожі на ті, де відбувалися книжкові пригоди, уявляв себе розвідником, який тікає від переслідувачів потаємними стежками…
Ніколи не любив ходити по вулицях. Завжди намагався простувати найближчим шляхом через двори, парки, сади, городи, спортмайданчики… Місто для мене завжди було наповнене маловідомими стежками, якими можна швидко проскочити поміж вулицями і вийти куди треба, не штовхаючись на тротуарі. Ще у дитинстві знав не тільки усі прохідні двори міста, а й усі прохідні під’їзди. Були і такі. І навіть зараз є. Заходиш у такий під’їзд з вулиці і зникаєш, вийшовши з протилежного боку. Може, це від того, що у дитинстві начитався пригодницьких книжок і шукав довкіл місця, схожі на ті, де відбувалися книжкові пригоди, уявляв себе розвідником, який тікає від переслідувачів потаємними стежками… Стежок тих по місту було неймовірно багато. Більшість людей, звісно, не знали про них. Хіба що про одну, біля своєї вулиці, школи чи заводу. Я ж знав їх майже усі. Інколи зненацька дивував приятелів цими своїми знаннями, відкриваючи їм невідомі місця посеред витоптаного, здається, уздовж і упоперек міста. І тепер я практично завжди пересуваюся містом старими стежинками. Від Замкової до Короленка уздовж колишньої бані, дитсадка і котельні. Від центру до Набережної дворами повз ляльковий театр. Від Московської, перепрошую, Бандери до центру дворами аж до універмагу. Не так часто доводиться тепер блукати тими манівцями, але кожного другого разу доводиться йти в обхід. То тут то там старі двори перегороджені новими парканами. Спочатку за нинішнім магазином «Юсі» спритний мужичок парканчик вибудував, влаштувавши собі маєточок у центрі. Потім управління залізниці прохід через свою територію закрило… І так усюди. Чому ні? Люди хочуть мати спокій, хочуть бути огородженими від випадкових перехожих, які невідомо чого тиняються попід вікнами замість по нормальній вулиці ходити. За кордоном вже давно так. Там усі двори закриті, навіть парки на ніч на замок зачиняються. До лісу теж просто так не зайдеш. Лише туди, куди йде офіційна стежка з планом місцевості на кожному кроці. Щоб ніхто, бува, не заблукав. Правильно все зроблено. Мені теж не дуже приємно, коли під вікнами юні громадяни пиво розпивають, спілкуючись за допомогою трьох коротких слів з особливою емоційною наповненістю. Взяв би і обгородив двір з усіх боків, аби ходили лише ті, кому треба. Одна проблема — хто визначить, кому треба, а кому ні? Хто вирішує, коли саме ще один мужичок виставить паркана і назавжди закриє для проходу ту стежинку, якою колись бігав спочатку на тренування футбольної секції, потім до гастроному за портвейном, потім на побачення, потім до молочної кухні за дитячим супчиком, потім до поліклініки за рецептом від гастриту. Ну, про біг я трохи погарячкував. Це мені тепер здається, що я біжу. Насправді просто суну в давно відомому напрямку, поки не натраплю на свіжу чи не дуже стіну із цегли, дерева, дроту, якою хтось перегородив ще один шлях у моєму житті. Я не проти. Нехай будуть у місті гарні будинки з ошатними двориками. Нехай вся приватна та корпоративна територія добре охороняється і прибирається. Нехай стають гарними і сучасними колишні криві провулки із штахетними парканами . Але ж хочеться інколи піти не вимощеною сучасною плиткою доріжкою, а навпростець, через двір, через садочок, через парк. Поки що є такі місця. Залишились ще у найтихіших міських закутках. Пройшов днями такою стежкою. У гівно вступив.
