Про життя ми знаємо з кіно. Не вірите? Тоді згадайте, якими ви собі уявляєте злочинця-убивцю, героя-рятувальника, бідняка чи багача, красуню чи навпаки? Звісно, що і серед особистих знайомих у нас може трапитися який-небудь убивця чи така-сяка красуня. Не кажучи вже про банкірів, міліціонерів, спортсменів чи учителів. Але реальні люди нас не переконують. Лікар із кіно набагато краще задовольняє наше уявлення про лікаря, ніж наша дільнична докторша. Хоча докторша реальна, а лікаря з кіно грає актор, який, напевно, і ногу ампутувати як слід не зможе. Так само саме актори, а не реальні люди, є для нас еталонами тих чи інших посад, функцій чи історичних місій.
Про життя ми знаємо з кіно. Не вірите? Тоді згадайте, якими ви собі уявляєте злочинця-убивцю, героя-рятувальника, бідняка чи багача, красуню чи навпаки? Звісно, що і серед особистих знайомих у нас може трапитися який-небудь убивця чи така-сяка красуня. Не кажучи вже про банкірів, міліціонерів, спортсменів чи учителів. Але реальні люди нас не переконують. Лікар із кіно набагато краще задовольняє наше уявлення про лікаря, ніж наша дільнична докторша. Хоча докторша реальна, а лікаря з кіно грає актор, який, напевно, і ногу ампутувати як слід не зможе. Так само саме актори, а не реальні люди, є для нас еталонами тих чи інших посад, функцій чи історичних місій. І нічого, що тих акторів два десятки і грають вони усіх підряд. Один і той же актор встигає за рік зіграти водія, генерала, професора і Пушкіна якого-небудь. Хоча й актори потроху знаходять спеціалізацію, виконуючи ролі одного плану. Так зручніше. Колись російський актор Ульянов так добре зіграв у кіно роль маршала Жукова, що його ще разів зо три запрошували того Жукова грати у різні фільми. Дозапрошувались до того, що народ вже заплутався, де реальний маршал Жуков, а де актор Ульянов. Я це тому пишу, що непогано б цю справу розширити. Бачили у вівторок обличчя народних обранців, які за прем’єр-міністра й уряд голосували? У залі парламенту особисто з показом обличчя кожного голосуючого. Мене не сам процес голосування зацікавив, схожий за процедурою не на парламент демократичний, а на блатний східняк, де у кожного пістолет чи ніж за пазухою. У цьому немає нічого дивного. Мені обличчя у свідомість врізалися. Як було добре, поки я їх не бачив! Нам показували від тих партій лише Тимошенко-Турчинова та Луценка-Кириленка плюс ще кількох досить приємних на вигляд людей. Коли ж показали усю фракцію, усю ту їхню коаліцію, стало моторошно просто. Це як у людини, яка звикла бачити бандита лише у кіно, знаючи, що бандит цей не справжній, а криваво вбитий ним герой назавтра з’явиться у наступному фільмі. Аж раптом цій людині справжній бандит зустрічається. Уявляєте? Так і зі мною було, коли я на обличчя тих політиків подивився, за яких більшість народу проголосувала, думаючи, що голосує за симпатичних лідерів. Навіщо вони так з нами? Хіба не можна було акторів найняти, які б нам ролі політиків грали? Навіть талановито, але грали б. Як Луценко грає у міліціонера або Єхануров у військового. Нестрашно так грають. Не вбивають нікого, не калічать. З їхніми приємними і талановитими обличчями у ролях міністрів внутрішніх справ та оборони здається. що в усій армії, в усій міліції усі такі самі розумні, дотепні й не жорстокі. В армії й міліції, звісно, все не так, але ж і у житті теж все не так, як у кіно, яке ми біжимо дивитися після робочого дня, аби зустрітися з улюбленими акторами, які нам покажуть і життя, і смерть, і злочин, і кохання. І політику нам теж нехай показують з акторами, а не тими, хто ото руки піднімав перед телекамерами. Так на них надивився, що досі страшно.
