У ті часи, коли поїхати за кордон було практично неможливо, ті, хто хотів, вивчали їхнє життя за книжками та кінофільмами. Тодішня влада це чомусь дозволяла. Особливо багато було французького — книжки та кінофільми із Франції, причому із найкращих, були тоді доступні усім охочим.
Багато хто заочно набрався тоді французьких звичок та манер. Хоча ніхто і гадки не мав, що за кілька десятків років поїздки до Франції будуть простішими, аніж до Сибіру. Тож коли мене вперше в житті занесло до Парижа, я вважав, що знаю, як там поводитися. Наприклад, подібно до героїв Мопассана кликати офіціанта словом «garson», що по-їхньому означає «хлопчик». Яким же було моє здивування, коли на таке моє звертання у паризькому кафе зреагували так, ніби я голосно матюкнувся. Трохи згодом мій старший колега, який часто їздить до Парижа і, на відміну від мене, досконало знає французьку, пояснив, що так, як за часів Мопассана, у Парижі вже сто років ніхто не говорить. А до офіціанта слід звертатися «monsieur», тобто «месьє», а по-нашому «пан». Який же він пан? — здивувався я. — Там тепер усі пани, — відповів колега, — часи змінилися. Усвідомивши свою помилку, я уявив себе на місці французького чи ще якого іноземного туриста, який опинився нині в Україні. У Києві цих іноземців тепер повнісінько. І як той турист має звернутися до офіціанта в кафе чи просто на вулиці до перехожого, коли хоче щось запитати? Думаю, що люди готуються, перш ніж уперше до нас приїхати. Теж щось там дивляться або читають, аби дізнатися про нас побільше. Цілком уявляю собі француза, який, подібно до мене у Парижі, зайшов у Києві в кафе і за звичкою покликав офіціанта «паном». Гадаю, реакція була подібною до тої, що була у моїй паризькій історії. І потім старший колега втовкмачував недосвідченому французу, що не треба у Києві чоловіків «панами» називати. Що будь-якому українцю віком від двадцяти до дев’яноста років слід казати не «пане», а «маладойчєк» із наголосом на останньому складі, як звикли французи. Ну, а замість «madame», тобто «пані», усім жінкам вищеозначеної вікової категорії слід казати «дєвушка». І нехай з ними, французами та іншими іноземцями. Як нам із цим жити? Як відгукуватись на того «маладойчєка», як звертатися до людей, щоб себе не образити? Не їх, а саме себе. Ну не можу і не хочу я нести із собою у нове європейське життя оцей совок! Хочу, аби наші жінки перестали бути «дєвушками», а стали «паннами» та «пані». А вони не хочуть! Не розуміють вони по-людськи! Часом і не поворухнуться, поки матюка не загнеш! А не те що там «пані та панове»! Звідси такий мені для вас, шановні, висновок. Жити по-людськи ми почнемо не тоді, коли завершиться війна, «боротьба із корупцією», «європейська інтеграція» і усе інше. Тому що жити по-людськи можуть лише ті, хто має людську гідність. Як ті паризькі офіціанти, чиї батьки прибули туди не так давно з Африки. Можливо, де-небудь у Марокко чи Сенегалі місцеві теж кличуть усіх «дєвушка» та «маладойчєк»? Хоча ні, і там теж тепер винятково «месьє» і «мадам»! Тому що Африка ближча до Європи, ніж Україна. Зрозуміли, дєвушкі?
Микола НЕСЕНЮК.
