Уперше слово "воєнщина" я почув у дитинстві. Воно супроводжувало мене упродовж кількох десятків років у новинах радянських газет, радіо і телебачення. Окремо слово "воєнщина" у тих новинах ніколи не вживалося. Або "американська воєнщина", або "ізраїльська воєнщина". І це все. Ані радянської, ані польської, ані французької, ані бразильської, ані якоїсь іншої "воєнщини" не існувало. Дитині властиво цікавитися значенням нових слів, тож я намагався зрозуміти, що саме означає це слово. Усі інші військові терміни від часів давніх греків були зрозумілі — армія, військо, флот, дивізія, полк, батальйон і так далі.
Уперше слово "воєнщина" я почув у дитинстві. Воно супроводжувало мене упродовж кількох десятків років у новинах радянських газет, радіо і телебачення. Окремо слово "воєнщина" у тих новинах ніколи не вживалося. Або "американська воєнщина", або "ізраїльська воєнщина". І це все. Ані радянської, ані польської, ані французької, ані бразильської, ані якоїсь іншої "воєнщини" не існувало. Дитині властиво цікавитися значенням нових слів, тож я намагався зрозуміти, що саме означає це слово. Усі інші військові терміни від часів давніх греків були зрозумілі — армія, військо, флот, дивізія, полк, батальйон і так далі. А "воєнщина" існувала лише у згаданому вище контексті. Причому це слово не означало "агресія", бо ж ніякої "німецько-фашистської воєнщини" у тисячах кінофільмів, книжок, статей та розповідей про війну, які супроводжували нас тоді по життю щодня, нічого не було. Минув час, залишились у минулому радянські часи, почала забуватися радянська пропаганда із "соціалістичним змаганням", "суботниками", "заповітами Ілліча" і тою самою "воєнщиною". І лише інколи, шукаючи слово для визначення того чи іншого предмета чи явища, я раптом починав розуміти значення колишніх напівзабутих слів. Поясню на прикладі. У сімдесяті роки минулого століття мені довелося певний час снідати, обідати та вечеряти у робітничих їдальнях Вінницької області. У тих краях буфетниці подібних закладів пропонували разом із борщем, супом, пивом та чаєм страву, яку вони називали "вторе" із наголосом на останній склад. Мене це слово дратувало, бо, по-перше, у нас так не говорять, а по-друге, так говорити, як я тоді гадав, було неграмотно. Слід було казати або російською "второє", або нашою "друге". Минуло чимало років, поки я збагнув усю мудрість працівниць жмеринських їдалень. Те, що вони готували у вигляді котлет, шніцелів чи біфштексів, насправді ніякими котлетами, шніцелями та біфштексами не було. Це було саме "вторе", страва з неповторним запахом, рецепт якої досі зберігається у нас окремими шкільними та лікарняними їдальнями. Знаючи, з чого саме складаються їхні котлети, тодішні подільські буфетниці не наважувалися це котлетами називати. Совість заважала. Ось і вигадалося їм те саме "вторе". Тепер це саме відбулося і з "воєнщиною". У шістдесяті-вісімдесяті роки називати військо Ізраїлю та США армією у радянської пропаганди язик не повертався. Бо була наша могутня і непереможна армія! А у них цього не могло бути за визначенням. У американців та ізраїльтян не могло бути героїв, їхніх вояків слід було називати якось принизливо. Бо ж якщо вірити тій пропаганді, "воєнщина" названих держав хіба що не обідала арабськими та в'єтнамськими "мирними жителями". Скажете, що це було давно і це слід назавжди залишити в історії. І будете мати рацію. Та лише до того часу, коли спробуєте підібрати слово до тої структури, яка у нас чомусь зветься "Збройними силами України". Бо на зброю ту страшно дивитися. Не тому, що вона якась особливо смертоносна, а тому що представляє собою залишки ще досі не зламаних і не розкрадених запасів часів СРСР. А щодо сили, то де і коли ми хоча б теоретично можемо їх оцінити? Зате у нас є величезна кількість офіцерів та генералів, яка вже давно перевищила кількість військових літаків, що можуть літати, гармат, що можуть стріляти, кораблів, які здатні рухатись. А ще ми маємо силу-силенну ветеранів та учасників бойових дій, яким слід надавати всілякі пільги. Де і як наші "збройні сили" збираються використовувати тисячі офіцерів, які щороку закінчують військові навчальні заклади? І це не враховуючи сотень "військових кафедр" у цілком цивільних навчальних закладах. Навіщо нам стільки людей, які вміють вбивати? Відповідь за бажання можна отримати, придивившись до сотень напіввійськових приватних охоронних фірм, де і "працюють" усі наші численні "ветерани" та "учасники". Нинішні і майбутні. І нічого, що війни у нас у найближчі роки, скоріше за все, не буде. "Ветеранів" та "учасників" від цього не поменшає. А всі інші із задоволенням прийматимуть разом з ними привітання і питимуть горілку у так званий "день захисника" невідомо чиєї "вітчизни". І як назвати оцю прорву людей, які ніде не воюють і нікого не захищають, а лише витрачають наші з вами гроші? Українським військом? Не смішіть! Ніяка це не армія і не збройні сили. А що? Тепер я вже знаю — це українська воєнщина, якої, на відміну від колишніх американської та ізраїльської, ніхто не боїться. Навіть свої.
