Я мав п’ятнадцять років, коли доля на кілька тижнів звела мене з учнями сільськогосподарського технікуму, разом з якими я трохи попрацював у складі «будівельного загону». Колектив був непоганий, лише поговорити майже не було з ким.
Із чотирьох десятків моїх нових друзів був лише один «городський», який знав, що таке «бітлз». Навіть казав, що дуже любить пісню «бітлів», що зветься «Вавілон». Я тоді вважав себе не останнім «бітломаном», тож заперечував, казав, що немає у «бітлів» такої пісні. Оскільки Інтернету тоді не було, вирішення нашої суперечки відсунулося на кілька місяців, коли ми зустрілися в Рівному. Мій новий приятель запросив мене в гості, де гордо увімкнув магнітофон. Із цього побутового пристрою виробництва дніпропетровського заводу я почув добре відому «бітлівську» пісню «Can’t buy me love», або «кенбаймілав» у нашій транскрипції. Оскільки запис був дуже неякісним, згадані звуки цілком можна було сприйняти як «Хей Вавілон!». Ми тоді добре посміялися, а цього хлопця ми з друзями почали від того часу кликати «Вавілоном» — він не ображався і відгукувався на це нове прізвисько. А що? Хлопець, перед тим як поступити до технікуму, вчився у першій школі, де англійську не викладали. Тому й почув у незрозумілому тексті знайоме ніби слово, якого там не було. Ми не бачилися з ним вже років сорок, але той випадок з «Вавілоном» щораз допомагає мені зрозуміти наших людей. Ну не знають наші люди іноземних мов! Зате знають російську! І тому все, що їм відомо, йде саме від Росії — як там скажуть, так і буде! Скажуть «вавілон», значить «вавілон»! Можете зауважити, що не всі поміж нас такі невігласи — є такі, що знають інші мови. Згоден — але усі вони, за мізерним винятком, чомусь чимшвидше звідси їдуть подалі. І живуть там, не знаючи наших проблем. А ми? Ми ж залишаємось самі, оточені майже винятково російською інформацією. Тому так і живемо. Уявіть собі, що ми з тим хлопцем із технікуму не зустрілися б. Тоді він до кінця життя був би впевнений, що слухав у юності пісню «Вавілон» на давно забутому десь на горищі магнітофоні. І це при тому, що решта того нашого будівельного загону взагалі не знала тоді жодних «бітлів», слухаючи музику тільки по «брехунцю». Тому тепер, коли я чую від нормальних ніби людей про те, що вони бачили або чули таке, чого не було і не могло бути, сприймаю це спокійно — нехай буде «Вавілон», нема на це ради!
Микола НЕСЕНЮК.
