У цивілізованому світі існує давня практика, згідно з якою у вирішальні моменти історії тої чи іншої держави найбільш поважні громадяни, ті, чий моральний авторитет є незаперечним, чия репутація перевірена роками, до чиєї думки прислуховуються мільйони, коротше, оці всі поважні люди у згаданий вище історичний момент висловлюють свою позицію, закликаючи співгромадян зробити так, а не інакше. У країнах, де панує диктатура, ці люди, як правило, закликають навколо вказаної диктатури об’єднатися, там же, де є демократія, моральні авторитети зазвичай виступають проти позиції влади. Робиться це у виняткових випадках, приблизно один раз на сто, або хоча б п’ятдесят років. У нас склалася дещо інша практика. Щораз напередодні чергових виборів групи людей, які думають, що вони відомі у суспільстві й мають серед людей авторитет, закликають голосувати за того чи іншого кандидата, за ту чи іншу партію чи блок.
У цивілізованому світі існує давня практика, згідно з якою у вирішальні моменти історії тої чи іншої держави найбільш поважні громадяни, ті, чий моральний авторитет є незаперечним, чия репутація перевірена роками, до чиєї думки прислуховуються мільйони, коротше, оці всі поважні люди у згаданий вище історичний момент висловлюють свою позицію, закликаючи співгромадян зробити так, а не інакше. У країнах, де панує диктатура, ці люди, як правило, закликають навколо вказаної диктатури об’єднатися, там же, де є демократія, моральні авторитети зазвичай виступають проти позиції влади. Робиться це у виняткових випадках, приблизно один раз на сто, або хоча б п’ятдесят років. У нас склалася дещо інша практика. Щораз напередодні чергових виборів групи людей, які думають, що вони відомі у суспільстві й мають серед людей авторитет, закликають голосувати за того чи іншого кандидата, за ту чи іншу партію чи блок. І це нормально. Для кого авторитет — директор ринку, для кого — місцевий голова, для кого — сусід Петро… Окрім цього, є люди творчих і не дуже професій, чиї обличчя інколи мерехтять у телевізорі. Вони теж зазвичай за когось закликають голосувати. Цього разу кілька з них навіть вичавили із себе кілька речень рідною мовою. Чого не зробиш заради щирих та абсолютно безкорисливих політичних переконань. І нехай собі. Мене інша група людей непокоїть. Ті, хто в останній тиждень гуртом заволали про можливу загибель України в разі не такого вибору в неділю. Досвід, звичайно, є. Лише на моєму не такому поки що довгому життєвому шляху швидкий кінець світу в певний день офіційно оголошували вже разів із дванадцять. І досі продовжують оголошувати. Здається, черговий такий кінець світу десь недалеко. Хто в курсі, мене поправить. Нехай із ним, із кінцем світу. Але як розуміти «загибель України», якою нас регулярно лякають вже другий десяток років? Лякали перед виборами 1990 року, коли смертельною загрозою для України був Кравчук. Лякали за чотири роки після цього, коли загрозою вже став Кучма, а Кравчук навпаки — став на той час рятівником нашої нації. Ще за п’ять років, у 1999-му, вже Симоненко був потенційною загрозою загибелі України. А Кучма, ясна річ, її захисником. Що було у 2004-му — ви пам’ятаєте і без мене. Що цікаво, про загрозу нашої загибелі після виборів щораз волали майже одні й ті самі люди. Практично ті самі, що й сьогодні, щоправда, нових багато долучилося. Та оскільки ми вже стільки разів мали загинути, а чомусь і досі існуємо, хотів би більш предметно дізнатися, що оті добродії мають на увазі. Оті всі академіки, заслужені та народні артисти, лауреати всіляких творчих премій, письменники, поети, композитори і так далі. Наскільки я розумію, їхні почесні звання і титули, з якими вони носяться мов із цяцьками, жоден із двох кандидатів не відбере. З роботи нікого не звільнять. Хіба що сидіти по президіях нескінченних форумів, стояти за спинами керівників під час усяких урочистостей та вшанувань, їздити по світу на конгреси та з’їзди будуть за нової влади не всі з них. Це вони так думають. Тому й волають, що загине Україна. Не загине. Навпаки, новій владі будуть дуже потрібні запопадливі інтелігенти, які добре говорять українською. І платитиме їм нова влада краще, ніж попередня. Запитайте у Тарасика чи Ганьки, вони підтвердять. А щодо загибелі, то показали б ті інтелігенти потужну українську культуру, яку вони створили за двадцять років вовтузіння біля влади. Де нові українські пісні, які усі співають, де нові українські книжки, які усі читають, де нові українські кінофільми, які усі дивляться, де нові українські телепередачі з рейтингом вище нуль цілих кілька сотих відсотка? Якщо відсутність всього названого, а наявність замість цього тисяч народних і заслужених не є загибеллю України, то що тоді? Менше усього хочу, щоб оці заслужені та народні на мене образились. Тим більше, що розвелося їх довкола більше, ніж кваліфікованих слюсарів-сантехніків. Тіштеся на здоров’я своїми титулами і званнями, клянчіть у влади нові нагороди, премії та посади. Лише не лякайте нас загибеллю України. Ви усі виживете точно. А за нас не турбуйтесь. Ми теж якось дамо собі раду. І з виборами теж.
