Днями повідомили, що один із донецьких шахтарів перевершив рекорд Стаханова, нарубавши відбійним молотком скількись там тонн вугілля за зміну. Причому зробив це не просто так, а з благословення священика. Запитання після цього виникає лише одне — навіщо? Це що, новий такий вид спорту з’явився — рубання вугілля відбійним молотком? Щось не чути було про таке. Тоді яка причина змусила людину таке зробити? Для тих, хто не розуміє, уявіть сучасну сільську трудівницю, яка за допомогою серпа накосила б за день скількись там центнерів жита, встановивши рекорд. Не може бути такого. Не знайти такої трудівниці.
Днями повідомили, що один із донецьких шахтарів перевершив рекорд Стаханова, нарубавши відбійним молотком скількись там тонн вугілля за зміну. Причому зробив це не просто так, а з благословення священика. Запитання після цього виникає лише одне — навіщо? Це що, новий такий вид спорту з’явився — рубання вугілля відбійним молотком? Щось не чути було про таке. Тоді яка причина змусила людину таке зробити? Для тих, хто не розуміє, уявіть сучасну сільську трудівницю, яка за допомогою серпа накосила б за день скількись там центнерів жита, встановивши рекорд. Не може бути такого. Не знайти такої трудівниці. Бо жито вже багато років косять за допомогою механізмів, а серп залишився для більшості людей лише символом із колишнього герба. Молоді люди, якщо їм показати, ні за що не скажуть, для чого цей серп призначений. Та повернемось до нашого вугільного рекордсмена. Стаханов у тридцяті роки потрібен був комуністичному режиму для пропаганди. І хоч його рекорд був загальновизнаною брехнею, у підручниках про це писали ще довго. Що тепер? У який підручник запишуть новий рекорд? Якій пропаганді він послужить? Пропаганді того, що за нової донецької влади шахтарі знову почали працювати, як за часів Сталіна? Видається, що ініціатори вугільного «рекорду» спочатку зробили, а потім подумали. Якщо не думали досі, то можуть подумати вже. Про те, наприклад, що у Німеччині та Великобританії усі вугільні шахти були закриті ще у минулому столітті. Вугілля туди возять із Австралії, де вугілля копають екскаватором, як землю. Це дешевше, ніж опускати на півкілометра під землю людей із відбійними молотками. У Німеччині та Великобританії на місці шахт тепер бізнес-центри та місця для розваг. Колишні шахтарі та їхні діти замість відбійного молотка працюють мишею до комп’ютера. Гадаю, що наш рекордсмен по вугіллю теж би не відмовився зробити таку заміну. Але йому такого не запропонували. А що? Сімдесят років тому п’яненького Стаханова возили по усьому СРСР, як музейний експонат. Шахтар покірно сидів по президіях, давав себе знімати для газет і зачитував написані для нього промови про комуністичну партію, яка створила шахтарям райське життя. Тепер, виходить, новий рекордсмен теж буде давати інтерв’ю і розповідати про те, яке життя влаштувала йому партія регіонів? Кому він буде про це розповідати? Господарям партії на чорних лімузинах? Чи може, дітям? Та діти донецькі хочуть жити, як Янукович, а не до шахти лізти. І жодними рекордами дітей до шахт не заманити. Словом, дурницю цей шахтар зробив разом із тими, хто йому рекорд організував. Не бачити йому за це ні особливої слави, ні особливих грошей. Може, тому шахтарю таки у спортсмени піти? З благословення, певна річ. Не піде. Бо серед спортсменів конкуренція велика. Дуже багато хто хоче стати чемпіоном і встановити світовий рекорд на стадіоні чи у басейні. А ось у шахті конкуренції ніякої. Гадаю, що новий рекорд буде вічним. І якщо судилося цьому досягненню залишитися в історії, то лише як прикладу недолугості донецьких пропагандистів і тих, хто їх благословляє.
