Учора Лєніну виповнилося 150. Не виповнилося б, а саме виповнилося, тому що він «вічно живий». Принаймні так все виглядало півстоліття тому, коли монументи, бюсти та портрети Лєніна були повсюди — кока-кола відпочиває. Народ відповідав на це як завжди — казали, що до сторіччя Лєніна мають випустити новий сорт мила «По лєнінскім мєстам». Я тоді був школярем-піонером і намагався читати Лєніна, томи «творів» якого стояли штабелями по усіх без винятку бібліотеках.
Сталося так, що я навчився читати ще до школи, а туди мене віддали на рік пізніше. Тож замість писати у зошиті закорючки я цілик рік читав усе що бачив. Перечитав усі книжки, що були у нас вдома, разом із підшивками журналів «Огоньок», «Перець» та «Крокодил» за кілька попередніх років. Тож коли я нарешті став першокласником, одразу пішов записуватись у шкільну бібліотеку. Записувати не хотіли — за тодішніми нормами я у першому класі ще не мав права вміти читати. Але я вмів, тож після скандалу за участю директора школи мене до тої бібліотеки таки записали. Отут і почалося. Ковтаючи одну за одною бібліотечні книжки, я невпинно наближався до полиць, де синіми рядами стояли твори Лєніна — п’ятдесят томів, повне зібрання творів. Взяти щось із них додому я не наважився — читав прямо там, у бібліотеці, присівши на табуретку. Результат був цікавим — нічого із прочитаного я не зрозумів, хоча до цього непогано розумів усіх попередніх авторів. Що я подумав? Подумав, що, напевно, ще не доріс до того, аби розуміти геніальні твори «вождя світового пролетаріату». Зараз мені соромно, але я так думав досить довго, навіть в інституті, де виписував «цитати» Лєніна, які були заздалегідь підкреслені у бібліотечних томах. Повірити в те, що Лєнін писав погано і писав усяку фігню, мені не давало виховання і розвішані та розставлені повсюди портрети та пам’ятники. Остаточно це до мене дійшло тоді, коли 1991 року я побачив, як оці томи скидають із партійної бібліотеки на нинішній вулиці Петлюри (там тепер ресторан) до кузова вантажівки, щоб завезти на макулатуру. Минуло майже три десятки років, про Лєніна усі міцно забули, а його монументи стали символом влади бандитів, залишившись винятково на окупованій кацапами території. Вчора ніхто й не згадав про 150-річний «ювілей вождя». А мене все не відпускає думка — яким чином напівграмотна маячня юриста-недоучки десятиліттями «вивчалася мільйонами»? Чому ніхто не зізнався, принаймні собі, що усе це «лєнінскоє наслєдіє» лайна варте? Лише тепер, здається, я починаю це розуміти. Тепер, коли нашу державу очолює юрист-заочник, що, подібно до Лєніна, не може грамотно зв’язати кілька речень. За рік після того, як ви його обрали, він хоча би раз сказав щось путнє без бумажки? Не по відео, а напряму людям? І нічого, нікого це не хвилює. Нікого не бентежить, що на чолі величезної держави стоїть невіглас із рівнем розвитку «пацана на районє». А чому це має когось турбувати? Зеленського ж обрали діти тих, хто молився на томи «творів Лєніна» навіть не намагаючись їх прочитати. Одне добре — нинішній президент, на відміну від Лєніна, практично нічого не пише сам. А те, що пишуть йому, навіть можна читати перед камерою.