Коли нещодавно повідомили про масову загибель риби у річці Устя в межах Рівного, я був здивований не власне загибеллю риби, а тим, що вона у річці взагалі була. Причому, якщо вірити комунальникам, у кількості багатьох тонн. Ну, комунальникам вірити — справа остання, та якщо навіть поділити названі тонни на п'ять чи на десять, вийде чимало. Виходить, що у цьому, не знаю як назвати, водному ресурсі, на який навіть дивитися страшнувато, жило так багато риби!
Коли нещодавно повідомили про масову загибель риби у річці Устя в межах Рівного, я був здивований не власне загибеллю риби, а тим, що вона у річці взагалі була. Причому, якщо вірити комунальникам, у кількості багатьох тонн. Ну, комунальникам вірити — справа остання, та якщо навіть поділити названі тонни на п'ять чи на десять, вийде чимало. Виходить, що у цьому, не знаю як назвати, водному ресурсі, на який навіть дивитися страшнувато, жило так багато риби! І це попри багаторічні зусилля випускників водного інституту, спрямовані на знищення Усті. Спочатку одні випускники запроектували оці незрозумілі водойми, а потім інші випускники, працюючи у міських службах (а випускники "водного" працюють у нас повсюди), так ці водойми доглядали, що ті перетворилися на брудні болота. Коли розповідаю дітям, що школярами ми влітку купались в Усті під вербами біля водоканалу, не вірять. І правильно роблять. А риба, попри усі зусилля, там, як виявляється, жила, причому у досить великій кількості. До чого я про це пишу, запитаєте? До того, що річкова риба у нашому кліматі живе по-різному. У гірських річках закордонних Альп, Карпат, Балкан та інших гір кілограмова форель просто одна на одну залазить — місця їй мало у тій чистій воді. У наших ставках коропи розкошують — їх ще й підгодовують, аби потім усіх виловити і відвезти на продаж. А є така риба, як в Усті, яка виживає сама у всьому тому, що до тої Усті з міста втікає і там стоїть. Непросто цій рибі. Це вам не гірські потоки чи глибокі ставки. Але й перевага у цієї риби є. Її не виловлять у плановому порядку, коли вона набере вагу. Вона буде виживати та розмножуватись вільно і загине не на базарному лотку чи у холодильнику супермаркету, а так, як нещодавно — у бою за життя, яке їй влаштували згадані випускники нашого славного навчального закладу. Не знаю, як ви, а я цією рибою пишаюся. Вона жила як могла і врешті задихнулася. Але не дала себе планово упіймати і планово з'їсти. Та, що попадалася на гачки міських рибалок з вудочками, теж загинула у боротьбі. І ще невідомо, хто цю боротьбу врешті виграв — чи риба, яка виросла у наскрізь прохіміченій Усті, чи той, хто її з'їв. Знову запитаєте, до чого це я? А ви не здогадалися? Не вгледіли, кого до болю сильно нагадує риба з нашої Усті? Нас із вами! Ми теж живемо там, де жити ніби не можна, і не просто живемо, а розмножуємося, встигаючи зробити це до того, як щоденний алкоголь остаточно не роз'їсть наші печінки і зробить питання розмноження неактуальним. Хто сьогодні згадає, що двадцять п'ять років тому понад сорок тисяч жителів Рівного працювало на промислових гігантах, які забезпечували своїх працівників зарплатою, житлом, дитсадками та профспілковими путівками на природу, а горілку продавали з чотирнадцятої до дев'ятнадцятої у кількох спеціалізованих магазинах. Нема вже тих промислових гігантів, але згадані сорок тисяч людей не повмирали і не виїхали повністю з міста, до якого ледь встигають завозити дванадцятитонні фури з горілкою. Навпаки, навчилися виживати без гарантованих зарплати, квартири, дитсадка та путівки. Мов та риба у суцільному бруді та відходах, крутяться тисячі рівнян у нетрях нескінченних базарів і, як видається, зовсім непогано там почуваються. Хто їх там порахує, хто проконтролює, хто зможе притягнути до відповідальності чи забрати в армію? Ніхто. Бо ті, хто має це робити, є родичами тих, хто по базарах розчинився, і нинішній стан справ усіх, як видно, влаштовує. Звісно, непогано було б працювати на серйозному екологічно чистому підприємстві науково обґрунтовану кількість годин, мати "білу" зарплату, на яку можна купити нормальне житло, а у вільний час відпочивати на свіжому повітрі бульварів та парків, бігати підтюпцем для здоров'я і споживати вільну від усіляких домішок їжу. Але ж це усе для нас хтось має організувати. Не ми ж самі! А той, хто це організує, буде вимагати від нас не пиячити, не матюкатися, не смітити і таке інше. Воно нам треба? Ми і так виживемо. Самі. Як та риба в Усті. А коли настане час задихнутися, задихнемося як та риба — усі разом!
