Вона з’явилася на моєму шляху сонячним весняним ранком на парковій алеї, над якою стояв запах свіжого листя на пробуджених деревах і такої самої свіжої трави, яка вже пробилася крізь залишки минулорічного листя. Їй було не більше двадцяти, а може, й менше, і сама вона виглядала як доповнення молодої краси старого парку. Її очі сором’язливо дивилися на мене з-під дівочої зачіски. У них було запитання. Чому саме до мене? Можливо тому, що я був єдиним перехожим на її шляху і мій вигляд викликав довіру? А може, там було щось більш глибоке та потаємне? Коли я вже майже пройшов повз неї, вона нарешті наважилася, зробила крок у мій бік і запитала. Зізнаюся, що мене вже дуже давно не здивувати будь-якими жіночими запитаннями, навіть найнесподіванішими і найінтимнішими. Але тут я розгубився, як дванадцятирічний хлопчисько.
Вона з’явилася на моєму шляху сонячним весняним ранком на парковій алеї, над якою стояв запах свіжого листя на пробуджених деревах і такої самої свіжої трави, яка вже пробилася крізь залишки минулорічного листя. Їй було не більше двадцяти, а може, й менше, і сама вона виглядала як доповнення молодої краси старого парку. Її очі сором’язливо дивилися на мене з-під дівочої зачіски. У них було запитання. Чому саме до мене? Можливо тому, що я був єдиним перехожим на її шляху і мій вигляд викликав довіру? А може, там було щось більш глибоке та потаємне? Коли я вже майже пройшов повз неї, вона нарешті наважилася, зробила крок у мій бік і запитала. Зізнаюся, що мене вже дуже давно не здивувати будь-якими жіночими запитаннями, навіть найнесподіванішими і найінтимнішими. Але тут я розгубився, як дванадцятирічний хлопчисько. Що я міг їй відповісти, що запропонувати, чим допомогти юній красуні, яка довірилась мені з першої зустрічі, з першого погляду та ще й у такій неповторно романтичній атмосфері? Я спочатку щось промимрив нерозбірливо. Потім подивився довкіл у пошуку потрібного місця. Нічого, окрім порожніх лавочок та зачиненого у цей час ресторану «Ліон», навкруги не було. Я попросив у неї кілька секунд на роздуми і напружив у цих роздумах увесь свій досвід, усю свою винахідливість, усе своє знання життя. Сотні варіантів промайнули у мене в голові за ці секунди, але жоден не міг підійти до цієї ситуації. Звісно, я міг запропонувати їй піти до мене, бо ж мешкаю зовсім поруч. Але що вона тоді про мене подумає? Далі зволікати не можна було. Я попросив вибачення і пішов далі своєю дорогою. Ще довго після цього я картав себе за нерішучість і нездогадливість. Як так, розгубитись у такий момент просто посеред парку імені Шевченка! Невже я остаточно ні на що не здатний? Невже мені не до снаги, як колись, зробити, здавалось, неможливе, здивувавши і зачарувавши дівчину своїм розумом і винахідливістю? Напевно, що так воно і є. Не той вже я став. Не той парк, що колись давно був навколо. Життя взяло своє і не залишило мені вибору. З моменту тої несподіваної зустрічі минуло кілька днів, а я й досі залишаюсь розгубленим у своєму розпачі. Я не знаю, де вона тепер, куди пішла після нашої короткої розмови. Мені невідомо, чи знайшла вона розраду своїм сподіванням, якими так щиро зі мною тоді поділилася. Не знаю. Не маю відповіді й досі. А що я, власне, міг відповісти? Так усе і закінчилося. Вона назавжди залишилася у моїх спогадах із своїм трохи розгубленим поглядом. Самотня і прекрасна на неймовірно гарній доріжці старого парку. Не знаю, може, хтось із вас вчинив би не так, як я, був би більш розумним і рішучим? Як би це не було непросто, але поставте себе на моє місце. Уявіть себе на цій зеленій алеї сам на сам із чарівною незнайомкою! Спробуйте знайти відповідь на запитання, яке зробило із мене дурня. До речі, про запитання. Дівчина запитала у мене: де тут туалет?
