Вам доводилось коли-небудь тримати в руках почесні призи? Ті, які ви сотні разів бачили по телевізору чи в кіно, до яких доторкалися знамениті люди, які самі по собі є символами чогось? Якщо не доводилось, то не сумуйте. Тому що розчарування буде повним. Кришталева ваза, яку підносили якому-небудь Людовіку П’ятнадцятому, виявиться практично такою ж самою, яку вам подарували двадцять років тому, придбавши у комісійному магазині. Те ж саме можна сказати про всякі там почесні призи, статуетки, кубки і тому подібні штуки. І немає значення, чи це унікальний раритет з Ермітажу, чи приз «Золота Фортуна», яким один киянин свого часу «ощасливив» практично все українське начальство від міністрів до директорів заводів. За гроші, ясна річ.
Вам доводилось коли-небудь тримати в руках почесні призи? Ті, які ви сотні разів бачили по телевізору чи в кіно, до яких доторкалися знамениті люди, які самі по собі є символами чогось? Якщо не доводилось, то не сумуйте. Тому що розчарування буде повним. Кришталева ваза, яку підносили якому-небудь Людовіку П’ятнадцятому, виявиться практично такою ж самою, яку вам подарували двадцять років тому, придбавши у комісійному магазині. Те ж саме можна сказати про всякі там почесні призи, статуетки, кубки і тому подібні штуки. І немає значення, чи це унікальний раритет з Ермітажу, чи приз «Золота Фортуна», яким один киянин свого часу «ощасливив» практично все українське начальство від міністрів до директорів заводів. За гроші, ясна річ. Дехто по п’ять штук одержав. Тепер народ ці «фортуни» ховає подалі, щоб не сміялися. Мені ж пощастило своїми руками потягати спортивні призи — кубки різного виду. Знайомий попросив допомогти. Він у музеї працює і після виставки мав порозвозити спортивні трофеї назад господарям. Скажу вам, що трофеї ці, особливо сучасні, у більшості своїй — звичайнісінькі металеві бляшанки. Я б із них не те що шампанського, простої води б не пив. Більшість вже поржавіла, скриплять-дзвенять, бо склепані були абияк. А з футбольним кубком України взагалі невдача вийшла. Натиснув на гальма перед перехрестям — всі ці призи попадали у багажнику. І у футбольного кубка штучка одна відлетіла — щось на зразок вінка в руках жінки, що зверху на кришці трофея. Так-сяк цю штуку приліпив назад і віддав, щоб не помітили, що зламана. У цю неділю цей кубок будуть розігрувати на центральному стадіоні в Києві. Цікаво, цю штуку вже приладнали на місце чи так і залишили? Хоча яка різниця? Кубку цьому й не так діставалося. У першому варіанті цей приз мав масивну підставку. Коли років п’ять тому тодішній президент Кучма спробував той кубок вручити, то ледь не випустив його собі на ноги — тяжкий виявився. Охорона, ясна річ, підбігла. Підхопила. І кубок, і Кучму. Через рік тої підставки у кубка вже не було. Чи сама відламалась, чи навмисне відкрутили, аби президента не перенапружувати, не знаю. Думаю, що той, хто вручатиме кубок цього разу, згадає і мене хорошим словом. Бо ж я зробив цей приз ще легшим. Але Ющенко навряд чи прийде кубок вручати. А Януковичу все одно — від здоровий, підніме ще й не таке! Я ж після цього випадку так собі затямив — нічого у тих бляшанках блискучих цінного немає! Не у них справа. Бо головне — не сам приз, а те, що зроблено заради його отримання. Чи то подвиг здійснено, чи то рекорд встановлено, чи то щось мистецьке створено, чи то просто гроші заплачено. Як подумаєш, скільки люди сил віддали, аби ту чи іншу бляшанку одержати! Зараз у столиці магазин відкрили. Там можна тих кубків та медалей скільки завгодно купити і яких завгодно. Хоч бляшаних, хоч позолочених, хоч із діамантами. Та не стоїть у тій крамниці народ у черзі. Бо не у призі цінність, а у тому, хто і як його здобув. Я вже навряд коли футбольний кубок виграю. Інша справа — зламати. Тут у мене все ще попереду. І не тільки у мене.
